Людмила Ященко-Салюта:

- Хустка справді є унікальним символом з давніх-давен. Жінки мали хустки, як кажуть, на всі випадки життя: були святкові, в яких ішли до церкви, і були буденні, в яких працювали в полі чи по господарству. Хустка — це оберіг родини. 

Щоправда, свою родинну прадавню хустку подарувала відомій колекціонерці хустин Людмилі Грабовенко. А хустка була моєї тітки Галини Іванівни з Житомирщини.

Людмила Грабовенко:

 — Моє захоплення хустками почалось, коли я закінчила десятий клас. І на першу заробітну платню купила собі... хустку. Ця хустка сподобалась моїй меншій сестрі, і мені довелося переділити її навпіл: половину віддати їй, а половину залишити собі. Тоді і сказала: «У моїй родині буде дуже багато хусток!»

 — Зараз у мене більше трьохсот хусток. У колекції не лише мої хустки та моєї родини, а й хустки з різних областей України. Скажімо, одного разу під час виставки в Сумській області до мене піді­йшов чоловік і попросив затриматися, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Його мама під час війни дала прихисток 47 сиротам, а потім усіх вивела в люди.

 Детальніше див.: у рубриці "Статті".

Слухаючи пісні у виконанні самобутньої співачки та композиторки Людмили Ященко-Салюти, згадую нашу Берегиню — Раїсу Кириченко. І не випадково. Річ у тім, що сценічний стрій пані Людмили, манери і тембр її голосу ой як перегукуються з образом відомої усім співачки. 

Людмила Ященко-Салюта — солістка колективу «Зоряниця» Макарівського районного Будинку культури, що на Київщині. Гомонимо з нею про пісні й традиції українського народу.

 — Пані Людмило, розпочнемо нашу розмову про український оберіг — хустку, що є чи не головним атрибутом вашого концертного строю...

 — Хустка справді є унікальним символом з давніх-давен. Жінки мали хустки, як кажуть, на всі випадки життя: були святкові, в яких ішли до церкви, і були буденні, в яких працювали в полі чи по господарству. Хустка — це оберіг родини. 

Щоправда, свою родинну прадавню хустку подарувала відомій колекціонерці хустин Людмилі Грабовенко. А хустка була моєї тітки Галини Іванівни з Житомирщини.

— Може, розкажете секрет свого сценічного одягу?

 — Як такого секрету не існує. У подібному вбранні свого часу виступала Берегиня української пісні Раїса Кириченко. 

Про такий сценічний образ я мріяла давно: у ньому закладено генетичний код. Спершу пошила вишневу свиту, а очіпок сплела з хустин разом зі своєю мамою Оленою Пилипівною, ще за її життя. Допомагає мені створювати сценічний стрій і найдорожча мені людина — мій чоловік Віктор Григорович, якому я дуже вдячна за підтримку та розуміння. Повірте, не кожному чоловіку буде до вподоби, коли жінка сидить над нотами і щось виспівує...

 — На сцені з’являєтесь у червоному намисті, часом — із калиною.

 — Намисто — це невід’ємна частина українського вбрання. Червоне — це як колір калини, яку просто обожнюю. Коли на сцені співаю «Ой, калино, калинонько», то обов’язково виходжу з пучком калини. 

Виростила її п’ять пишних кущів у власному саду. Урожай калини збираю перед самими приморозками, тоді ягоди набувають солодкого присмаку. Ще з дитинства пам’ятаю, як матуся починала метушитися біля печі та пекти пиріжки з калиною.

Першими співочими «університетами» були пісні на «колодках»

— Розкажіть, про що згадується з дитинства?

 — Як батько косу клепають під грушею... Пишні мальви, що виглядають з-під паркану з лози... 

Напевне, найяскравіший спогад пов’язаний із хлібом. Із бабусею, що жила на Київщині, я ходила серпом жати в поле пшеницю. І вона все запитувала: «Ти що, вмієш жати?». Бувало, хвиля пройде по житу. А бабуся каже, що то вітер із житом гомонить... 

 У печі моя бабуся Ганна пекла чорний хліб. І до сьогодні пам’ятаю, як на столі лежала буханка, а поруч — стиглі помідори. (Мабуть, такого запашного хліба зараз і не печуть). І неподалік лежав «Кобзар». Я навіть пам’ятаю обкладинку книжки, сірого кольору. Відкрила, почала читати і, дочитавши до «Катерини», пішла в садок і почала плакати, мені так було шкода Іванка. От з тих пір я люблю все українське, особливо пісню.

 — Ви талановита самобутня співачка. У кого вчилися співати?

 — Я із захватом слухала пісні у виконанні Раїси Кириченко. Багато чого почерпнула у неї і собі. 

Моїми першими співочими «університетами» були пісні на «колодках». У дитинстві бабуся Ганна брала мене співати на весілля, а друга бабуся Олександра — на «колодки». Я одягала вишиванку, стрічки, і ми йшли з бабусею. 

 «Колодки» — це були справжні дерев’яні колоди під майже кожним двором. Сядемо бувало на них і починаємо співати, бо вже чутно було, як на другому кутку вулиці хтось пісню затягнув. Та співали якнайголосніше, щоб переспівати всіх. 

 Загалом, бувало, сядемо родиною, коли звечоріє, і тато Микола Іванович каже: «Давайте так заспіваємо, щоб аж лампа потухла». Улюбленими піснями були «Ой мороз, морозенько...», «Ой у полі озеречко», «Ой зацвіла ружа».

Коли підросла, моя тітка Галина Леончук із Житомирщини, яка 65 років керувала хором «Червона калина» та брала участь у пісенному фестивалі «Золоті ключі», одного разу сказала мені: «На тобі пісенник і співай, бо я вже своє відспівала». На жаль, тітонька пішла у засвіти... Але залишилась, як бачите, пісня. І пісенник — як реліквія, як сімейний оберіг.

 — Чи співаєте сьогодні з того пісенника?

 — Аякже! Рідкісні купальські пісні, «Вишиванка для сина», «Не шуміть осокори...», «Старенька хатинка» співала з творчим Ясногородським колективом «Ясен-цвіт», який же і створила. 

Може, це буде трохи дивним, але сьогодні я співаю пісню «На колодах з бабцею сиділи...», до якої написала музику на слова жінки-мироносиці Зої Ружин. 

 — Із ким з авторів ще співпрацюєте?

 — Окрім Зої Ружин, пишу музику на слова Ольги Ходацької. Недавно відкрила для себе відому і талановиту поетесу Оксану Кузів: «Прошу, відправте мене до бабці на всеньке літо...». Співаю «Тополю», «Стару криницю», «Мамину хустку», до яких написала слова Валентина Войцехівська.

 — Ваші пісні частенько звучать під баян, під який пісня ще проникливіше долинає до сердець. Любите такий тандем?

 — Дуже люблю цей музичний інструмент. Ще в дитинстві дуже хотіла навчитися на ньому грати. Акомпанує мені керівник гурту «Козацькі джерела» Олександр Сніжко. 

Нещодавно у бібліотеці «Солом’янська» у Києві відбувся творчий вечір, на якому заспівала нову пісню на слова Тетяни Череп-Пероганич «Перші вересневі холоди». Наприкінці вечора слухачі попросили заспівати знову цю пісню. Може, тому що стояли холоди, щоправда березневі, а може, вона гарно звучить під баян...

 — Кого слухаєте з молодих виконавців?

 — Ярославу Руденко та Олену Білоконь. Це жінки красиві, небесні, з відкритою душею і серцем. А також наших соловейків — братів Яремчуків.

— Які народні свята найбільше відзначали раніше і які святкуєте зараз?

 — Маковея, Івана Купала. Біля річки вирізали вербу, зверху на неї ставили соняшник, як сонечко, а потім пов’язували квіточками картоплі. Також палили багаття та плигали через нього. Вогнище, яке запалюють на Івана Купала, здавна називають «надією на майбутнє», бо у ньому згорало все погане, зле, а наші душі наповнювалися вірою, надією та любов’ю! 

Загалом люблю всі церковні свята. У свій вільний час співаю у храмі. У село приїхав отець Роман, то і попросив мене його підтримати: заспівати в хорі... Спершу я вагалась, а потім зрозуміла, що це моє — духовне. «Хустку вишила матуся» — співаю,  як псалм. І на душі стає затишно і душевно. Здається, що пісня лине до небес.

 — Недарма знавці духовної музики кажуть, що вона є лікувальною.

 — Справді, духовна музика є одним із видів лікувальної музики, особливо хорове виконавство, яке характеризується особливою урочистістю, широким звуковим діапазоном, переплетеністю з народною пісенною творчістю. До мене підходять у храмі люди і кажуть, що отримують від почутого співу особливу теплоту, глибинну  молитовність. Багато виконую пісень про Богородицю, зокрема на Всеукраїнському фестивалі духовної музики «Введенські піснеспіви» на честь свята Введення в храм Пересвятої Богородиці. 

 — Ранок чи вечір обожнюєте?

 — І ранок, і вечір. «Ранок забринить, матінка встає...» — співається у пісні. Їх не можна розділити. Вечір пахне сіном, мальвами, матіолами. А ранок — росою в спориші.

 — Що можете сказати про свою малу батьківщину?

 — Обожнюю Житомирщину, де я народилася. Ось, днями побувала на рідній землі. Як у тій пісні «Додому я їду». Ось і моє рідне село. Зупинилась біля ставу, милуючись природою та лебединою сім’єю. Ці величні птахи підпливли до берега, ніби хотіли щось мені розповісти. 

 Ніхто не зустрів мене біля батьківської хати. На превеликий жаль, уже немає ні тата, ні мами, вони вже давненько на небі живуть. Відвідала їхні могилки, поклонилась низенько всім рідним і з сумом у серці, але зі спокоєм на душі поверталась додому.

 Ще дуже люблю Черкаський край, бо захоплююсь Кобзарем. Дуже тішуся, коли є можливість побувати в Шевченківських краях: у Каневі, в селі Шевченкове. Дуже щемно згадую свій виступ біля праху Катерини Яківни — мами Тараса Григоровича: стояла в саду і співала «Тополю», а знизу проглядалась річечка. Опісля у спів­авторстві з Зоєю Ружин з’явилась пісня «Ой каче-качечки у зелен-рясочці».

 Загалом я люблю кожен куточок своєї країни — він неповторний! І пишаюся тим, що я українка. І горда тим, що співаю душею, від душі і для людей!

Наталка Капустянська / Україна молода. - 2018. - № 071.

Сорок років тому киянка Людмила Грабовенко почала збирати старі українські хустки: у клітинку, рябенькі, з китицями... Словом ті, що радують душу.

Своє захоплення власниця хусток пояснює просто: це моя Україна, це моя душа, сповита настановами моєї родини, традиціями, історією та самобутньою красою.

Зараз хустин у колекції понад триста. Вони, як і люди, мають притаманну лише їм енергетику та свої історії, навіть містичні! Найповажнішій хустці з колекції — 300 років.

Родина Грабовенків має надію на створення музею хустки. Все це у нашій розмові із колекціонеркою.

— Людмило Іванівно, як почали збирати хустки?

 — Моє захоплення хустками почалось, коли я закінчила десятий клас. І на першу заробітну платню купила собі... хустку. Ця хустка сподобалась моїй меншій сестрі, і мені довелося переділити її навпіл: половину віддати їй, а половину залишити собі. Тоді і сказала: «У моїй родині буде дуже багато хусток!»

 — Яка з хусток колекції має найщемливішу історію?

 — Зараз у мене більше трьохсот хусток. У колекції не лише мої хустки та моєї родини, а й хустки з різних областей України. Скажімо, одного разу під час виставки в Сумській області до мене піді­йшов чоловік і попросив затриматися, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Його мама під час війни дала прихисток 47 сиротам, а потім усіх вивела в люди.

 — Яку найдорожчу хустку маєте? 

 — Кожна хустка по-своєму мені дорога, тому що за кожною хусткою — життя жінки. Та, напевне, найцінніші — це хустка моєї мами, моєї бабусі. Мій дідусь перед тим як іти на війну подарував моїй бабці Марії хустку, і ця хустка була для неї найдорожчою у світі, тому що це був останній подарунок, який їй зробив чоловік. Із війни дідусь не повернувся. Та хустка була рябенька, у дрібну клітинку, з китицями. Бабуся постійно була в цій хустці і майже її не знімала. І ще просила, щоб ту хустку поклали у труну, коли помре... Ми виконали її волю.

 Я довго не могла знайти подібної хусточки для своєї колекції. І одного разу на базарчику випадково натрапила на схожу хустку. Купила її в бабусі, ще й виявилось, що звати стареньку так само, як і мою бабусю. Я думаю, що це не просто так. Я збираю не просто красиві головні убори, я збираю і їх історії, навіть любовні.

 — Яка найцікавіша любовна історія?

 — Цю історію мені повідала родина Романових із Харківської області, яка передала мені хустку. У 1941 році чоловік, перед тим, як піти на фронт, подарував дружині хустку. Невдовзі жінка отримала звістку, що її чоловік зник безвісти. Одного разу, взявши до рук цю хустку, вона відчула, що від неї йде якась енергетика і тепло. Жінка відчула, що її чоловік живий. Щоправда, родичі не хотіли в це вірити. Але за кілька років чоловік повернувся і сказав, що тільки віра і любов дружини вберегли його від загибелі. Ця хустка дуже простенька, із сатину, але була в родині потужним оберегом.

 — Чула, що у вашій колекції є хустка, яка здійснює бажання?

 — Так, є. Це хустка бажань. Якось під час однiєї виставки до мене підійшла жінка і каже, що ніби ця хустка до неї промовляє: «Як добре, як добре». Цю хустку мені передала із Вінницької області родина Куденків.

 Дванадцять поколінь роду об’єднала ця хустка, триста років передавалась вона з покоління в покоління не тільки по жіночій лінії — коли народжувались хлопчики, хустку передавали їм. І ота сильна енергетика, мабуть, і діє на те, що загадані бажання здійснюються. 

 Проводжали ми хлопців в АТО, і я взяла з собою ту щасливу хустку. Один із хлопців підійшов, навіть став на коліна, перехрестився, поцілував цю хустку — загадав бажання, і легко здогадатися, яке... Згодом каже: «Не забирайте хусточку, нехай ще прийде мій товариш. Він чергує, я його підміню, щоб він також загадав бажання». Дивишся на цих хлопців — вони думають не тільки про себе, а й про товаришів, які поруч. 

 ...Кажуть, щоб здійснилося бажання, про нього мовчать. Але це бажання можу озвучити: створити в Україні музей хустки.

 — Людмило Іванівно, ви самі любите носити хустки?

 — Люблю. Якось одягнула свою улюблену білу хустку з китицями, наверх пов’язала ще жовту і блакитну хустки, і так пішла вулицями. Згодом зустріла делегацію іноземців — і півгодини з ними фотографувалась. 

Наталка Капустянська / Україна молода. - 2016. - № 150.

Офіційно вважається, що волонтерський рух бере початок у 20-х роках XX століття. Після Першої світової війни, у 1920 році, у Франції, під Страсбургом, був здійснений перший волонтерський проєкт за участю німецької та французької молоді, у рамках якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в районі місць найзапекліших боїв між німецькими й французькими військами. Потім цю естафету підхопила Індія, й рух поширився світом.

Національна Рада Жінок України упродовж багатьох років здійснювала свої волонтерські проекти, зокрема пілотний проєкт щодо створення у населених пунктах Чернігівського району груп волонтерів.

Надаємо матеріали, яким 2 роки. 5 грудня 2018 року волонтери НРЖУ та волонтери Чернігівщини почали написання посібника для волонтерів «Здоровʼя літніх людей на селі». Донині не тільки наші волонтери користуються цим посібником, але медики інших областей України просять його перевидання. Тому що саме ця група волонтерів стала надійною опорою в реформуванні сімейної медицини на селі і є ланкою звʼязку між населенням малих сіл та сімейними амбулаторіями. Вони можуть виконати прості діагностичні процедури за допомогою медичних приладів домашнього вжитку, повідомити лікаря про стан хворого, провести елементи моніторингу розповсюджених хвороб, надати першу долікарську допомогу та необхідну інформацію зі здорового способу життя та попередження захворювань всім мешканцям сіл, особливо особам старшого віку.

Сьогодні, коли ми маємо нечуваний виклик для всього людства у вигляді пандемії невивченого вірусу, волонтери продовжують свою діяльність. Від нас вони отримали медичні прилади та навчання, від мешканців сіл та медиків Чернігівського району вони отримують повагу. Хочу просити керівництво ОТГ, голів сільських Рад та старост відзначати цих ентузіастів, всіма можливими засобами заохочувати їх не припиняти свою волонтерську діяльність. Ми намагаємось знайти донорів, щоб розширити нашу групу волонтерів, надати їм нові знання з подолання інфекцій.

А поки ми відзначили найактивніших наших волонтерів спеціальною відзнакою від Національної Ради Жінок України “Волонтер здоровʼя – за покликом серця».

Чернігівський район найбільший з районів Чернігівської області, як за розмірами, так і за чисельністю населення.

Район обслуговування складає 2530 кв. км, на яких розташовано 124 населених пункта (4 селища та 120 сіл, в яких проживає 53338 мешканців), ось мабуть тому йому й випала честь втілювати проект про створення волонтерських груп здоров’я в життя. Нажаль, багато сіл на теперішній час залишаються без медичного працівника (фельдшера) – хто з фельдшерів вийшов на пенсію, хто знайшов іншу роботу. Молоді спеціалісти не дуже прагнуть працювати в селах, ось і виходить така несприятлива ситуація.

Коли і як почався проект?

Все почалося зі слова – волонтер. Всі його чули, знають, що є такі люди, але якось не було можливості та нагоди бути з ними знайомими.

Сьогодні, завдяки соціальним ініціативам, потихеньку стає зрозумілим, як волонтерство може бути корисним для кожної людини. Крім безцінного досвіду та великого світу можливостей, вже доведено: волонтерство беспосередньо впливає на здоров’я людини. Дослідники університету Екзетера, проаналізувавши 40 досліджень з питань волонтерства та здоров’я за останні 20 років, з’ясували, що рівень смертності волонтерів нижчий на 22%, не кажучи вже про їхній набагато вищий рівень самооцінки та щастя.

Не дивно, що волонтери щасливіші за інших людей, адже, самотність вважається для здоров’я небезпечнішною за паління. А коли волонтериш, просто неможливо бути на самоті. Тебе оточують не просто знайомі чи товариші, а спільнота однодумців, поряд з тобою пліч-о-пліч завжди працюють люди, які мають одну з тобою мету. Людина, як соціальна істота, не може жити без спільноти. Ось, запитавши в своїх волонтерів, що для них дав цей проект, почула таке:

Волонтерство – можливість робити добро. Чи це не щастя?

Волонтерство допомогло мені знайти ціль діяльності та покликання. А робити те, що любиш – вже точно щастя.

Волонтерство – можливість знайти себе.

Відчуття того, що ти робиш добро, незалежно від того, віриш ти в це повністю або частково, однозначно змушує тебе відчувати себе більше ніж просто людиною, більше, ніж перехожим. Ти комусь потрібен! Тому, що люди, які постійно займаються волонтерством, дійсно більш щасливі.

Волонтерство – це окремий величезний світ, в якому можна стати будь ким, і зрозуміти: яка сфера дає саме тобі той кайф та щастя.

Наш кайф та щастя – медицина. Бо є здоров’я – є і щастя.

Починати якусь справу з нуля завжди дуже важко, але ми це спробували і в нас вийшло. Спершу була якась паніка, ніяковіння перед невідомим, але все само собою вляглося і почалась робота над проектом. В проект увійшли 10 сіл Чернігівського району, в яких відсутній медпрацівник. В кожному селі була створена група волонтерів, якою опікується волонтер-медик, який в свою чергу навчив всіх волонтерів свого підопічного села користуватись медичними приладами, які вони отримали в рамках проекту, постійно проводиться навчання волонтерів щодо правильного догляду за лежачими хворими, правильного їх харчування, елементарних правил гігієни тощо. Для чого це потрібно? А для того, щоб кожен волонтер зміг пояснити родичам ці правила догляду, щоб родичі або хворий не лишався на самоті зі своїми проблемами та знали, що до когось можна звернутись за порадою в будь-який час. За час роботи проекту були вперше виявлені випадки цукрового діабету, гіпертонічної хвороби та, навіть, в с. Золотинка, завдяки волонтеру Музики Надії Миколаївні, вперше виявлений рак молочної залози. Дякуючи їй, жінка була прооперована та зараз проходить курс реабілітації. Отже можна зробити висновок, що все це ми робимо недаремно.

Цей проект підтримується посольством Канади в Україні, яке дало змогу придбати комп’ютери, принтери для роботи волонтерів, провести тренінги для тренерів-медиків та психологів, круглі столи для обговорення плану дій спільно з медиками, керівництвом району та сільських рад. За сприяння Президента Канадсько-Української Фундації п. Віктора Гетьманчука були придбані медичні прилади для домашнього вжитку. Кожному волонтеру в селі, які увійшли в цей проект, дали для роботи електронний тонометр, глюкометр з тест-смужками, пікфлуометр та небулайзер. Волонтери отримали на кожне село ноутбуки, принтери та інтернет зв’язок, що дає можливість знаходити потрібну інформацію для роботи волонтера, підтримувати зв’язок з медичним працівником, який працює з волонтерами.

Хотілося б, звичайно, щоб такі проекти мали значну підтримку керівників територіальних громад, місцевої влади, бо загальними зусиллями можна гори звернути.

Наприкінці хочу подякувати всім і кожному окремо хто прийняв безпосередню участь в даному проекті. Окрему подяку хочу винести Людмилі Андріївні Порохняк-Гановській, що, незважаючи ні на що, у неї горять очі. Це Людина з Великої букви.

На фоні зневіри та розпачу, сліз та бідності в нашій країні існують такі люди, як волонтери – це їх стан душі, стиль життя та поклик серця. Не дивлячись ні на що, вони вміють дарувати людям радість, надію та щастя, а щастя – це люди, емоції, досвід, знання, вміння любити, добриво особистих цінностей. Тільки потрібно бути готовим навчитися дякувати собі, не чекаючи подяки і визнання оточуючих – і тоді волонтерство точно може претендувати на звання найкоротшого шляху до щастя.

Сільвія  Боярова,

Головна медична сестра КНП «Чернігівський районний центр ПМСД»

ЗДОРОВЕ ЖИТТЯ СІЛЬСЬКИХ ЖИТЕЛІВ В СТАРШОМУ ВІЦІ:

 ДОЛІКАРСЬКА ТА ВОЛОНТЕРСЬКА ДОПОМОГА

Ми розпочали написання нашої книги в День Волонтера і присвятили її всім тим, хто не може спокійно жити і очікувати кращого майбутнього, коли поруч страждають діти чи люди старшого віку, немічні чи ті, які потребують негайної допомоги. Адже волонтерство – це добровільна допомога іншим, це поклик серця, прагнення віддати часточку своїх знань, умінь, доброти, енергії для того, щоб життя ставало більш повноцінним і для того, хто віддає і для того, кому віддають.

В Україні зараз відбувається реформування охорони здоров’я і велика кількість сільського населення в малих (менше 500 мешканців) селах залишається без щоденної медичної опіки. Тобто, вони уклали Угоди з сімейними лікарями, але часто до амбулаторії десятки кілометрів, а в селі ні фельдшера, ні медичної сестри, ні аптечного пункту немає. Лікар приїздить в село кілька разів на місяць. Не кожне домогосподарство має власний транспорт. Переважно це люди старшого віку, в більшості жінки.

Національна Рада жінок України за підтримки Посольства Канади в Україні та Канадсько-української фундації створила волонтерські групи в 10 селах Чернігівського району Чернігівської області, в котрих відсутні постійні медичні працівники. Волонтери отримали медичні прилади домашнього вжитку: тонометри, глюкометри, електронні термометри, пікфлоуметри, інгалятори. Медичні працівники провели тренінги для волонтерів з навчання правильному користуванню цими приладами, наданню невідкладної медичної допомоги до приїзду медика.

Мешканці сіл отримали Щоденники Здоров’я, в яких зазначені прізвище та ім’я сімейного лікаря, медичної сестри, сільських волонтерів та їх контакти. В них вестимуть записи як самі селяни, так і волонтери. Волонтерські групи кожного села отримали комп’ютер, принтер, налагоджений та проплачений інтернет. Таким чином, волонтерські групи можуть здійснювати домедичні заходи з ранньої діагностики та профілактики неінфекційних захворювань, а також можуть мати постійний активний зв’язок з сімейними амбулаторіями. Велику роль в налагодженні роботи волонтерських груп відіграє медична громадськість області та району, яка опікується їх діяльністю.

Ми вдячні волонтерам та жителям сіл, які сприйняли цю форму роботи і в подальшому будемо слідкувати за їх позитивним досвідом, спільно долати труднощі нового волонтерства – за збереження здоров’я.

Ми свідомі того, що виконання нашого проекту було б неможливим без постійної допомоги та участі заступника голови Чернігівської обласної адміністрації, керівника апарату Наталії Андріївни Романової, начальника управління охорони здоров’я Чернігівської обласної адміністрації Петра Петровича Гармаша, заступника голови Чернігівської районної адміністрації Андрія Леонідовича Курданова, керівника КНП «Чернігівський районний центр ПМСД» Чернігівського району Віктора Михайловича Куниці та головної медичної сестри КНП «Чернігівський районний центр ПМСД» Чернігівського району, керівника команди “волонтери здоров’я” Сільвії Віталіївни Боярової.

Людмила Порохняк-Гановська, доктор медичних наук, професор, Голова Національної Ради жінок України (НРЖУ)

Тетяна Бліхар, кандидат медичних наук, керівник Комітету добробуту і здоров’я НРЖУ

Про забезпечення створення безбар’єрного

 простору в Україні

 УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №533/2020

З метою створення безбар’єрного простору в різних аспектах життя людини, рівних можливостей для всіх суспільних груп населення для самореалізації, здобуття освіти, працевлаштування, розвитку здібностей та потенціалу, забезпечення системного та комплексного підходу щодо реалізації принципів соціальної, економічної, політичної, цифрової та фізичної безбар’єрності, підтримуючи ініціативу громадськості, постановляю:

1. Кабінету Міністрів України із залученням Національного інституту стратегічних досліджень, представників державних органів та органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, вчених, експертів, з урахуванням кращого вітчизняного та міжнародного досвіду розробити та затвердити до 12 квітня 2021 року Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору в Україні, спрямовану на поширення практик інклюзії, недискримінації, упровадження принципів доступності та універсального дизайну для забезпечення рівних можливостей для всіх суспільних груп населення, зокрема осіб з інвалідністю, літніх людей, молоді, жінок, а також батьків малолітніх дітей та дітей з інвалідністю.

2. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ

3 грудня 2020 року

2 грудня – Міжнародний день боротьби

за скасування рабства

 Щороку 2 грудня за рішенням Генеральної Асамблеї ООН відзначається Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Цього дня 1949 року на 4-й сесії ГА ООН було прийнято Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами. Для України документ набрав чинності 15 лютого 1955 року.

У рамках Міжнародної соціальної акції «16 днів проти насильства» Україна, разом зі світом, відзначають Міжнародний день боротьби за скасування рабства.

Метою Міжнародного дня боротьби за скасування рабства є викорінення таких сучасних форм рабства, як торгівля людьми, сексуальна експлуатація, найгірші форми дитячої праці, примусові шлюби, продаж наречених, передання у спадщину вдів і насильницьке вербування дітей для подальшого використання у збройних конфліктах.

Марафон стартував напередодні 25 листопада – Міжнародного дня боротьби з насильством щодо жінок. «Жінки є більш уразливими для насильства. Випадків насильства проти жінок значно більше, ніж випадків насильства проти чоловіків, тому насильство проти жінок визнано проблемою, на яку міжнародна спільнота спрямовує спеціальні зусилля для її розв’язання», – наголосила Лариса Кобелянська, координаторка Громадської експертної ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості».

Екпертки згадали історію запровадження Міжнародної кампанії «16 днів проти гендерно зумовленого насильства» в Україні з 2000-го року. Зокрема, представниця Центру «Розвиток демократії» Елла Ламах зазначила: «Важливою для суспільства на той час була позиція уряду та Верховної Ради України у протидії насильству. Громадські організації, міжнародні організації всі об'єдналися для впровадження нового закону. Особливо слід відзначити, що на рівні з жінками про насильство говорили чоловіки».

Насильство над жінками особливо загострюється у критичні для країни періоди. Тим більше про цю проблему важливо говорити зараз, у часи пандемії CОVID-19, про що свідчать результати низки досліджень. «Одним з висновків дослідження «Перетин пандемії коронавірусу та пандемії домашнього насильства» є те, що за наявних складних економічних та психологічних умов домашнє насильство в Україні збільшуватиметься і суспільство до цього має бути готовим», – відзначила голова Національної Ради Жінок Людмила Порохняк-Гановська.

Це підтвердила у своєму виступі і Галина Скіпальська, представниця МБФ «Українська фундація громадського здоров‘я: «Ситуація з COVID-19 та карантином загострила проблеми та виявила прогалини у багатьох сферах життя українців, в тому числі – децентралізації, охороні здоров’я, соціальній сфері та системі протидії домашньому насильству, розвитку послуг для постраждалих. Усі ці сфери, на мою думку, дуже пов’язані, і потребують особливо нашої уваги».

Слід зауважити, що в 2001 році Україна ухвалила перший в країнах Центральної і Східної Європи та СНД спеціальний законодавчий акт у сфері боротьби із насильством в сім’ї – Закон України «Про попередження насильства в сім’ї». А вже у 2005 року був схвалений і Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який спрямований на досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі, створення механізму реалізації принципу ґендерної рівності.

«Впродовж останніх років законодавство у сфері захисту
прав постраждалих від домашнього насильства значно покращилося. Так, новий закон про запобігання домашньому насильству передбачив ефективні інструменти, такі як заборонні та обмежувальні приписи. Тепер завданням юридичної спільноти є їх застосовувати», – наголосила Христина Кіт, яка представляє Асоціацію жінок-юристок України «ЮрФем».

Журналістка Центру прав людини ZMINA Ірина Виртосу наголосила, що в Україні проводяться різні інформаційні кампанії на захист прав жінок, на підтримку жінок і протидію насильства: «Але важливо цими кампаніями не тільки інформувати, а й показувати жінкам інші моделі, що насильство неприпустиме, розповідати історії, що ти – не одна і ти не винна в тому, що сталося. Показувати, що вихід є. І він точно є. А ще надавати голос самим жінкам, щоб їх почули, надавати голос жінкам різним. До прикладу, жінкам із сільської місцевості, жінкам-політикиням, жінкам з інвалідністю, жінкам-матерям із маленькими дітьми та іншим. Адже кожний їхній внесок у розбудову нашого суспільства корисний».

Представниця Запорізького благодійного фонду «Єдність» за майбутнє» Тамара Огородова зауважила, що незважаючи на великі проекти та обговорення, домашнє насильство залишається закритою темою для багатьох жінок у суспільстві: «І це показало наше дослідження, що ця проблема, як айсберг – має видиму та невидиму частину».

Тож завданням Марафону «Жінки вимагають безпеки» якраз і є привернути увагу до проблем, які все ще залишаються досить закритими, але від того не менш небезпечними, адже прояви насильства над людиною, не залежно від її статі, є порушенням прав людини.

Джерело: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1269217100101072&id=228980864124706&__tn__=K-R

Громадська рада з ґендерних питань