15 грудня 2020 року на Інтернет-платформі «Zoom» відбувся Міжнародний круглий стіл «Роль жінки у сучасному світі. Гендерна (не)рівність», покликаний привернути увагу широкої громадськості до проблем жіноцтва і значущості жінки у сучасному суспільстві.

Співорганізаторами заходу, натхненного Міжнародним культурним центром «Сяйво», виступили Національна рада жінок України, ГО «Жіноче об’єднання «Єдність», Міжфракційне депутатське об’єднання «Платформа розвитку України», Асоціація діалогу та загальнолюдських цінностей, а також ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі».

Модерувала віртуальну дискусію пані Галина Козлова – заслужений працівник соціальної сфери України, голова ГО «Жіноче об’єднання «Єдність», помічник-консультант голови Секретаріату Міжфракційного депутатського об’єднання «Платформа розвитку України» і голова комітету «Сталий розвиток» Національної ради жінок України.

З вітальними словами виступили перший Надзвичайний і Повноважний Посол України у Туреччині, видатний український дипломат і співзасновник Міжнародного культурного центру «Сяйво» Ігор Турянський, голова Секретаріату Міжфракційного депутатського об’єднання «Платформа розвитку України» Олександр Семенко, голова Національної ради жінок України, віце-президент Європейського центру Міжнародної ради жінок, доктор медичних наук і професор Людмила Порохняк-Гановська і голова правління ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі» Тетяна Коцеба.

Першою свою доповідь на тему «Аналіз соціологічних досліджень перетину пандемії Covid-19 та пандемії домашнього насильства» презентувала Людмила Порохняк-Гановська. Закцентувавши на тому, що будь-яка криза призводить до зростання рівня домашнього насильства, пані Людмила підкреслила, що на тлі пандемії в Україні найуразливішою до проявів такого насилля віковою групою виявилися діти до 7 років. Спираючись на результати дослідження, здійсненого очолюваною нею громадською організацією, голова Національної ради жінок України слушно зауважила, що у майбутньому такі діти не мають широкого вибору соціальних ролей, тому стають, зазвичай, або кривдниками, або жертвами. Також пані Людмила підняла болючі питання, які знову опинилися на порядку денному у період карантину, а саме нерозвиненість транспортної інфраструктури в українських селах, занепад медичної системи на місцях й у загальнодержавних масштабах, масове повернення заробітчан у рідні села через пандемію, міграції людей із сіл до міст і навпаки, почастілі випадки фізичного, економічного та психологічного насилля в українському суспільстві, неорганізованість навчання і дозвілля дітей у період дії карантинних обмежень тощо. Пані Порохняк-Гановська побіжно говорила й про проблеми сексуального насильства, обговорення яких і досі є відчутно табуйованим в Україні. Пані Людмила не оминула увагою труднощі, викликані матеріальною скрутою та відсутністю особистого простору у членів однієї родини під час карантину й особливо самоізоляції. Громадська діячка поділилася спостереженнями про психологічний стан чоловіків, що повернулися додому із зони АТО, розповіла про волонтерські ініціативи, покликані допомогти громадянам, які опинилися у складній ситуації через пандемію, наголосила на проблемі зростання показників продажу алкоголю на тлі карантину, закцентувала на суцільному негативі у пресі та інших засобах масової інформації тощо. Попри всі складнощі, пані Людмила відзначила й певні позитивні «карантинні» тенденції, а саме згуртованість громадян і бажання допомагати одне одному, майстерність українських домогосподарок, а також те, що в Україні вдалося зберегти життя значної кількості літніх людей.

Поспілкувався з онлайн-аудиторією й Ігор Турянський, який оцінив місце українських жінок у дипломатичній сфері. Пан Ігор розпочав свій виступ із приємних і навіть кумедних спогадів зі свого професійного життя, дійшовши висновку про те, що роль жінок у суспільстві важко переоцінити. Пан Турянський, зокрема, пригадав, які враження на нього справили мистецькі роботи дітей, які стали учасниками Міжнародного творчого конкурсу «Малюнок, вірш, лист до мами», приуроченого до Дня матері. Пан Ігор описав роботу однієї дівчинки, яка метафорично зобразила численні обов’язки жінки у повсякденному і професійному житті. Пан посол детально проаналізував недоліки кадрової політики у дипломатичному корпусі України, наголосив на незбалансованості вимог та умов дипломатичної служби на фоні ротації, торкнувся питань гендерної дискримінації у цій сфері, а також надав критичну оцінку системі повторного працевлаштування дипломатів, які повернулися зі служби за кордоном, що побудована на принципах «заздалегідь зумовлених» конкурсів, і т. д.

Про роль громадських організацій у розв’язанні гендерних питань докладно доповіла Тетяна Коцеба. Пані Тетяна поділилися відомостями, які дізналася від жінок, що перебувають у зоні АТО, розповіла про насилля над жінками у буремних регіонах України й замовчування цієї проблеми на державному рівні, зосередившись на діяльності жінок-капеланів у зонах воєнних дій, які потерпають від проявів агресії найбільше.

Чи не найсильніше враження на учасників справив емоційний виступ гості з-за океану Воні Вомак – виконавчого директора ГО «Невідомі біженці» та «Нерозказані історії» (США), яка презентувала доповідь про «Вигнання турецьких жінок та порушення прав людини». Висловивши щиру подяку українським громадським організаціям за ту важливу діяльність, яку вони провадять на благо суспільства й жінок зокрема, пані Воня детально проаналізувала ситуацію із порушенням прав жінок та дітей у Туреччині, яких масово ув’язнюють за будь-які зв’язки з громадською ініціативою «Хізмет». Пані Вомак навела страшні цифри, що відображають кількість жінок, несправедливо позбавлених волі, поділилася історіями матерів, які у пошуках кращої долі тікали з Туреччині й у жахливих злиднях перетинали Егейське море, розповіла, в яких умовах у турецьких тюрмах утримують полонянок із маленькими дітьми і навіть малюками. Пані Воня закликала всіх до виявлення більшої емпатії до жінок, що стали жертвами різних видів насильства і руйнівного психологічного впливу, зауваживши, що розголос їхніх історій допоможе подолати проблему насильства у перспективі. Порівнявши дії небайдужих до чужої біди із краплинками, які поступово утворюють річку, пані Вомак висловила надію на те, що настане день, коли цей потік добрих учинків нарешті відточить камінь, врятувавши людство від усіх цих негараздів.

Спікерами заходу також стали професор кафедри філософії НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського», член спілки журналістів України Марина Препотенська, яка розповіла про «Гендерну риторику у медіапросторі», голова ГО «Фундація «Добра воля» (Польща) Аліна Доброшевська, що презентувала доповідь про «Страйк як один з інструментів захисту прав жінок у Польщі», декан факультету дистанційного навчання КНУКіМ Олена Чайковська, яка поділилася набутками проекту «Технологічний пакт для розвитку жінок у STEM-компаніях», представниця платформи Асамблеї «Україна» Ліліт Хачатрян, що дослідила проблеми захисту прав людини, свободи та юстиції, науковий співробітник ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти» МОН України Галина Коломоєць, виступ якої стосувався партнерства та конструктивної співпраці суб’єктів громадянського суспільства у реалізації державної політики, а також голова правління ГО «Міжнародна школа рівних можливостей» Лариса Колос.

Галина Козлова

Дії Східної Європи та Центральної Азії з питань протидії домашньому насильству. Голова Національної Ради Жінок України Людмила Порохняк-Гановська підняла питання щодо груп жінок (мешканки малих сіл, жінки старшого віку, жінки з інвалідністю) які належать до груп ризику, особливо за умов пандемії коронавірусу. Ці дані, які отримані внаслідок соціологічного дослідження під час виконання проєкту «Доступ до верховенства права жінок, які постраждали від насильства», підтриманого Посольством Королівства Нідерландів в Україні послужать основою для планування нових активностей коаліції.

«Пандемія COVID-19 та домашнє

і ґендерно зумовлене насильство»

(ZOOM-конференції)

 Національна Рада Жінок України за підтримки програми МАТРА Посольства Королівства Нідерландів в Україні виконує проєкт «Доступ до верховенства права жінок, які постраждали від насильства» у 3-х областях України: Рівненській, Чернігівській, Черкаській областях. НРЖУ вже проведено низку тренінгових заходів та зустрічей. Утім, через обмеження в пересуванні у зв’язку з пандемією Covid-19, цю діяльність продовжили у ZOOM-форматі у вигляді конференції. Тема заходу – «Пандемія COVID-19 та домашнє і ґендерно зумовлене насильство».

Упродовж двох тижнів, у рамках Всеукраїнської акції «16 днів проти насилля», відбувались ZOOM-конференції.

30 листопада відбулась консультативна сесія: «Арт-технології в протидії домашньому насильстві». У роботі ZOOM-конференції взяли участь Голова НРЖУ Людмила Порохняк-Гановська; Лідія Козуб, голова комітету «Соціальні питання та протидія дискримінації» НРЖУ та представники «Форум-театру», Лариса Колос зі Школи Рівних Можливостей.

 Зокрема Ніна Німая для директорів Будинків культури, вчителів, психологів шкіл розповіла «Про особливості усіх арт-технологій».

1 грудня для соціальних працівників Рівненської області консультації з теоретичних питань протидії домашньому насильству провела Надія Комарова, Вчений секретар Державного інституту сімейної та молодіжної політики.  Тренерка на практичних прикладах розповіла як вирішуються як у соціальній, так і психологічній площині питання протидії домашньому насильству.

Як долають домашнє насильство у Гончарівській ОТГ Чернігівської області – такою була тема онлайн-сесії, що пройшла 3 грудня. Представники громадських організацій і психологи обговорювали як працюють з подоланням насильства безпосередньо в сім’ях.

 Такою ж була тема ZOOM-конференції, що відбулась 3 грудня у ОТГ м. Вараш Рівненської області.

Як зазначили фахівці центрів соціальних служб постійно проводяться   інформаційно-просвітницькі заходи (лекції, бесіди, тренінги, відеолекторії, вікторини, диспути) з метою підвищення рівня обізнаності дітей та молоді про їх права та обов’язки, формування правової свідомості, попередження насильства в сім’ї, торгівлі людьми. Під час проведення заходів розповсюджуються буклети, листівки та плакати з питань попередження насильства та торгівлі людьми, які також надала НРЖУ.

4 грудня Ольга Куриленко, головна тренерка ГО «Розрада» розкрила для учителів та психологів певні психологічні нюанси насильства,і що таке «трикутник Карпмана», це коли "переслідувач", "Жертва" та "рятівник" міняються ролями.

8-9 грудня Національна Рада Жінок України  провела ZOOM-конференцію «Пандемія COVID-19 та домашнє і гендерно зумовлене насильство» з активом об’єднаних територіальних громад (Бугринською, Мізянською, Клесівською, Гощанською) обговорили подальші кроків реалізації в області державної політики у сфері попередження домашнього насильства, визначили чітку взаємодію суб’єктів протидії домашньому насильству.

 10 грудня для 9-ти голів сільських рад і старостатів Новобілоусівської ОТГ Чернігіської області разом з НРЖУ було напрацювано дієві інструменти щодо надання професійної як правничої, так і психологічної допомоги постраждалим особам від домашнього насильства.

10 грудня міжнародна спільнота відзначає День прав людини. У цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. Вона стала першим універсальним міжнародним актом з прав людини, що проголошує цивільні та політичні права і свободи особистості - рівність всіх перед законом, право кожного на свободу і особисту недоторканність, свободу совісті та інші.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах», – цією статтею починається Загальна декларація прав людини. 10 грудня світ відзначає день народження одного із найважливіших документів людства.

У Декларації заявлено також, що всі люди мають рівні права, які не залежать від їх раси, статі, мови, релігії тощо.

Україна 17 липня 1997 року ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї. Згідно преамбули Конвенції вона має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання прав людини, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у Загальній декларації прав людини.

Людмила Порохняк-Гановська: «Світ спогадів у цей день заполонив мене: бабусина мʼякенька хусточка, яку вона повʼязала, коли мене, маленьку дівчинку, вела до церкви; мамина яскрава хустка - святкова, як і її весела вдача; повʼязана на весіллі свекрухою розкішна хустка на щасливе життя; чорні хустини вдівства, втрат рідних і близьких - і знову в руках розцвітають на щастя хустки для моїх невісток, а там, дивись, і внучці коханій подарунок буде - найкраща хустка на добру долю».

Людмила Ященко-Салюта:

- Хустка справді є унікальним символом з давніх-давен. Жінки мали хустки, як кажуть, на всі випадки життя: були святкові, в яких ішли до церкви, і були буденні, в яких працювали в полі чи по господарству. Хустка — це оберіг родини. 

Щоправда, свою родинну прадавню хустку подарувала відомій колекціонерці хустин Людмилі Грабовенко. А хустка була моєї тітки Галини Іванівни з Житомирщини.

Людмила Грабовенко:

 — Моє захоплення хустками почалось, коли я закінчила десятий клас. І на першу заробітну платню купила собі... хустку. Ця хустка сподобалась моїй меншій сестрі, і мені довелося переділити її навпіл: половину віддати їй, а половину залишити собі. Тоді і сказала: «У моїй родині буде дуже багато хусток!»

 — Зараз у мене більше трьохсот хусток. У колекції не лише мої хустки та моєї родини, а й хустки з різних областей України. Скажімо, одного разу під час виставки в Сумській області до мене піді­йшов чоловік і попросив затриматися, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Його мама під час війни дала прихисток 47 сиротам, а потім усіх вивела в люди.

 Детальніше див.: у рубриці "Статті".

Слухаючи пісні у виконанні самобутньої співачки та композиторки Людмили Ященко-Салюти, згадую нашу Берегиню — Раїсу Кириченко. І не випадково. Річ у тім, що сценічний стрій пані Людмили, манери і тембр її голосу ой як перегукуються з образом відомої усім співачки. 

Людмила Ященко-Салюта — солістка колективу «Зоряниця» Макарівського районного Будинку культури, що на Київщині. Гомонимо з нею про пісні й традиції українського народу.

 — Пані Людмило, розпочнемо нашу розмову про український оберіг — хустку, що є чи не головним атрибутом вашого концертного строю...

 — Хустка справді є унікальним символом з давніх-давен. Жінки мали хустки, як кажуть, на всі випадки життя: були святкові, в яких ішли до церкви, і були буденні, в яких працювали в полі чи по господарству. Хустка — це оберіг родини. 

Щоправда, свою родинну прадавню хустку подарувала відомій колекціонерці хустин Людмилі Грабовенко. А хустка була моєї тітки Галини Іванівни з Житомирщини.

— Може, розкажете секрет свого сценічного одягу?

 — Як такого секрету не існує. У подібному вбранні свого часу виступала Берегиня української пісні Раїса Кириченко. 

Про такий сценічний образ я мріяла давно: у ньому закладено генетичний код. Спершу пошила вишневу свиту, а очіпок сплела з хустин разом зі своєю мамою Оленою Пилипівною, ще за її життя. Допомагає мені створювати сценічний стрій і найдорожча мені людина — мій чоловік Віктор Григорович, якому я дуже вдячна за підтримку та розуміння. Повірте, не кожному чоловіку буде до вподоби, коли жінка сидить над нотами і щось виспівує...

 — На сцені з’являєтесь у червоному намисті, часом — із калиною.

 — Намисто — це невід’ємна частина українського вбрання. Червоне — це як колір калини, яку просто обожнюю. Коли на сцені співаю «Ой, калино, калинонько», то обов’язково виходжу з пучком калини. 

Виростила її п’ять пишних кущів у власному саду. Урожай калини збираю перед самими приморозками, тоді ягоди набувають солодкого присмаку. Ще з дитинства пам’ятаю, як матуся починала метушитися біля печі та пекти пиріжки з калиною.

Першими співочими «університетами» були пісні на «колодках»

— Розкажіть, про що згадується з дитинства?

 — Як батько косу клепають під грушею... Пишні мальви, що виглядають з-під паркану з лози... 

Напевне, найяскравіший спогад пов’язаний із хлібом. Із бабусею, що жила на Київщині, я ходила серпом жати в поле пшеницю. І вона все запитувала: «Ти що, вмієш жати?». Бувало, хвиля пройде по житу. А бабуся каже, що то вітер із житом гомонить... 

 У печі моя бабуся Ганна пекла чорний хліб. І до сьогодні пам’ятаю, як на столі лежала буханка, а поруч — стиглі помідори. (Мабуть, такого запашного хліба зараз і не печуть). І неподалік лежав «Кобзар». Я навіть пам’ятаю обкладинку книжки, сірого кольору. Відкрила, почала читати і, дочитавши до «Катерини», пішла в садок і почала плакати, мені так було шкода Іванка. От з тих пір я люблю все українське, особливо пісню.

 — Ви талановита самобутня співачка. У кого вчилися співати?

 — Я із захватом слухала пісні у виконанні Раїси Кириченко. Багато чого почерпнула у неї і собі. 

Моїми першими співочими «університетами» були пісні на «колодках». У дитинстві бабуся Ганна брала мене співати на весілля, а друга бабуся Олександра — на «колодки». Я одягала вишиванку, стрічки, і ми йшли з бабусею. 

 «Колодки» — це були справжні дерев’яні колоди під майже кожним двором. Сядемо бувало на них і починаємо співати, бо вже чутно було, як на другому кутку вулиці хтось пісню затягнув. Та співали якнайголосніше, щоб переспівати всіх. 

 Загалом, бувало, сядемо родиною, коли звечоріє, і тато Микола Іванович каже: «Давайте так заспіваємо, щоб аж лампа потухла». Улюбленими піснями були «Ой мороз, морозенько...», «Ой у полі озеречко», «Ой зацвіла ружа».

Коли підросла, моя тітка Галина Леончук із Житомирщини, яка 65 років керувала хором «Червона калина» та брала участь у пісенному фестивалі «Золоті ключі», одного разу сказала мені: «На тобі пісенник і співай, бо я вже своє відспівала». На жаль, тітонька пішла у засвіти... Але залишилась, як бачите, пісня. І пісенник — як реліквія, як сімейний оберіг.

 — Чи співаєте сьогодні з того пісенника?

 — Аякже! Рідкісні купальські пісні, «Вишиванка для сина», «Не шуміть осокори...», «Старенька хатинка» співала з творчим Ясногородським колективом «Ясен-цвіт», який же і створила. 

Може, це буде трохи дивним, але сьогодні я співаю пісню «На колодах з бабцею сиділи...», до якої написала музику на слова жінки-мироносиці Зої Ружин. 

 — Із ким з авторів ще співпрацюєте?

 — Окрім Зої Ружин, пишу музику на слова Ольги Ходацької. Недавно відкрила для себе відому і талановиту поетесу Оксану Кузів: «Прошу, відправте мене до бабці на всеньке літо...». Співаю «Тополю», «Стару криницю», «Мамину хустку», до яких написала слова Валентина Войцехівська.

 — Ваші пісні частенько звучать під баян, під який пісня ще проникливіше долинає до сердець. Любите такий тандем?

 — Дуже люблю цей музичний інструмент. Ще в дитинстві дуже хотіла навчитися на ньому грати. Акомпанує мені керівник гурту «Козацькі джерела» Олександр Сніжко. 

Нещодавно у бібліотеці «Солом’янська» у Києві відбувся творчий вечір, на якому заспівала нову пісню на слова Тетяни Череп-Пероганич «Перші вересневі холоди». Наприкінці вечора слухачі попросили заспівати знову цю пісню. Може, тому що стояли холоди, щоправда березневі, а може, вона гарно звучить під баян...

 — Кого слухаєте з молодих виконавців?

 — Ярославу Руденко та Олену Білоконь. Це жінки красиві, небесні, з відкритою душею і серцем. А також наших соловейків — братів Яремчуків.

— Які народні свята найбільше відзначали раніше і які святкуєте зараз?

 — Маковея, Івана Купала. Біля річки вирізали вербу, зверху на неї ставили соняшник, як сонечко, а потім пов’язували квіточками картоплі. Також палили багаття та плигали через нього. Вогнище, яке запалюють на Івана Купала, здавна називають «надією на майбутнє», бо у ньому згорало все погане, зле, а наші душі наповнювалися вірою, надією та любов’ю! 

Загалом люблю всі церковні свята. У свій вільний час співаю у храмі. У село приїхав отець Роман, то і попросив мене його підтримати: заспівати в хорі... Спершу я вагалась, а потім зрозуміла, що це моє — духовне. «Хустку вишила матуся» — співаю,  як псалм. І на душі стає затишно і душевно. Здається, що пісня лине до небес.

 — Недарма знавці духовної музики кажуть, що вона є лікувальною.

 — Справді, духовна музика є одним із видів лікувальної музики, особливо хорове виконавство, яке характеризується особливою урочистістю, широким звуковим діапазоном, переплетеністю з народною пісенною творчістю. До мене підходять у храмі люди і кажуть, що отримують від почутого співу особливу теплоту, глибинну  молитовність. Багато виконую пісень про Богородицю, зокрема на Всеукраїнському фестивалі духовної музики «Введенські піснеспіви» на честь свята Введення в храм Пересвятої Богородиці. 

 — Ранок чи вечір обожнюєте?

 — І ранок, і вечір. «Ранок забринить, матінка встає...» — співається у пісні. Їх не можна розділити. Вечір пахне сіном, мальвами, матіолами. А ранок — росою в спориші.

 — Що можете сказати про свою малу батьківщину?

 — Обожнюю Житомирщину, де я народилася. Ось, днями побувала на рідній землі. Як у тій пісні «Додому я їду». Ось і моє рідне село. Зупинилась біля ставу, милуючись природою та лебединою сім’єю. Ці величні птахи підпливли до берега, ніби хотіли щось мені розповісти. 

 Ніхто не зустрів мене біля батьківської хати. На превеликий жаль, уже немає ні тата, ні мами, вони вже давненько на небі живуть. Відвідала їхні могилки, поклонилась низенько всім рідним і з сумом у серці, але зі спокоєм на душі поверталась додому.

 Ще дуже люблю Черкаський край, бо захоплююсь Кобзарем. Дуже тішуся, коли є можливість побувати в Шевченківських краях: у Каневі, в селі Шевченкове. Дуже щемно згадую свій виступ біля праху Катерини Яківни — мами Тараса Григоровича: стояла в саду і співала «Тополю», а знизу проглядалась річечка. Опісля у спів­авторстві з Зоєю Ружин з’явилась пісня «Ой каче-качечки у зелен-рясочці».

 Загалом я люблю кожен куточок своєї країни — він неповторний! І пишаюся тим, що я українка. І горда тим, що співаю душею, від душі і для людей!

Наталка Капустянська / Україна молода. - 2018. - № 071.

Сорок років тому киянка Людмила Грабовенко почала збирати старі українські хустки: у клітинку, рябенькі, з китицями... Словом ті, що радують душу.

Своє захоплення власниця хусток пояснює просто: це моя Україна, це моя душа, сповита настановами моєї родини, традиціями, історією та самобутньою красою.

Зараз хустин у колекції понад триста. Вони, як і люди, мають притаманну лише їм енергетику та свої історії, навіть містичні! Найповажнішій хустці з колекції — 300 років.

Родина Грабовенків має надію на створення музею хустки. Все це у нашій розмові із колекціонеркою.

— Людмило Іванівно, як почали збирати хустки?

 — Моє захоплення хустками почалось, коли я закінчила десятий клас. І на першу заробітну платню купила собі... хустку. Ця хустка сподобалась моїй меншій сестрі, і мені довелося переділити її навпіл: половину віддати їй, а половину залишити собі. Тоді і сказала: «У моїй родині буде дуже багато хусток!»

 — Яка з хусток колекції має найщемливішу історію?

 — Зараз у мене більше трьохсот хусток. У колекції не лише мої хустки та моєї родини, а й хустки з різних областей України. Скажімо, одного разу під час виставки в Сумській області до мене піді­йшов чоловік і попросив затриматися, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Його мама під час війни дала прихисток 47 сиротам, а потім усіх вивела в люди.

 — Яку найдорожчу хустку маєте? 

 — Кожна хустка по-своєму мені дорога, тому що за кожною хусткою — життя жінки. Та, напевне, найцінніші — це хустка моєї мами, моєї бабусі. Мій дідусь перед тим як іти на війну подарував моїй бабці Марії хустку, і ця хустка була для неї найдорожчою у світі, тому що це був останній подарунок, який їй зробив чоловік. Із війни дідусь не повернувся. Та хустка була рябенька, у дрібну клітинку, з китицями. Бабуся постійно була в цій хустці і майже її не знімала. І ще просила, щоб ту хустку поклали у труну, коли помре... Ми виконали її волю.

 Я довго не могла знайти подібної хусточки для своєї колекції. І одного разу на базарчику випадково натрапила на схожу хустку. Купила її в бабусі, ще й виявилось, що звати стареньку так само, як і мою бабусю. Я думаю, що це не просто так. Я збираю не просто красиві головні убори, я збираю і їх історії, навіть любовні.

 — Яка найцікавіша любовна історія?

 — Цю історію мені повідала родина Романових із Харківської області, яка передала мені хустку. У 1941 році чоловік, перед тим, як піти на фронт, подарував дружині хустку. Невдовзі жінка отримала звістку, що її чоловік зник безвісти. Одного разу, взявши до рук цю хустку, вона відчула, що від неї йде якась енергетика і тепло. Жінка відчула, що її чоловік живий. Щоправда, родичі не хотіли в це вірити. Але за кілька років чоловік повернувся і сказав, що тільки віра і любов дружини вберегли його від загибелі. Ця хустка дуже простенька, із сатину, але була в родині потужним оберегом.

 — Чула, що у вашій колекції є хустка, яка здійснює бажання?

 — Так, є. Це хустка бажань. Якось під час однiєї виставки до мене підійшла жінка і каже, що ніби ця хустка до неї промовляє: «Як добре, як добре». Цю хустку мені передала із Вінницької області родина Куденків.

 Дванадцять поколінь роду об’єднала ця хустка, триста років передавалась вона з покоління в покоління не тільки по жіночій лінії — коли народжувались хлопчики, хустку передавали їм. І ота сильна енергетика, мабуть, і діє на те, що загадані бажання здійснюються. 

 Проводжали ми хлопців в АТО, і я взяла з собою ту щасливу хустку. Один із хлопців підійшов, навіть став на коліна, перехрестився, поцілував цю хустку — загадав бажання, і легко здогадатися, яке... Згодом каже: «Не забирайте хусточку, нехай ще прийде мій товариш. Він чергує, я його підміню, щоб він також загадав бажання». Дивишся на цих хлопців — вони думають не тільки про себе, а й про товаришів, які поруч. 

 ...Кажуть, щоб здійснилося бажання, про нього мовчать. Але це бажання можу озвучити: створити в Україні музей хустки.

 — Людмило Іванівно, ви самі любите носити хустки?

 — Люблю. Якось одягнула свою улюблену білу хустку з китицями, наверх пов’язала ще жовту і блакитну хустки, і так пішла вулицями. Згодом зустріла делегацію іноземців — і півгодини з ними фотографувалась. 

Наталка Капустянська / Україна молода. - 2016. - № 150.

Офіційно вважається, що волонтерський рух бере початок у 20-х роках XX століття. Після Першої світової війни, у 1920 році, у Франції, під Страсбургом, був здійснений перший волонтерський проєкт за участю німецької та французької молоді, у рамках якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в районі місць найзапекліших боїв між німецькими й французькими військами. Потім цю естафету підхопила Індія, й рух поширився світом.

Національна Рада Жінок України упродовж багатьох років здійснювала свої волонтерські проекти, зокрема пілотний проєкт щодо створення у населених пунктах Чернігівського району груп волонтерів.

Надаємо матеріали, яким 2 роки. 5 грудня 2018 року волонтери НРЖУ та волонтери Чернігівщини почали написання посібника для волонтерів «Здоровʼя літніх людей на селі». Донині не тільки наші волонтери користуються цим посібником, але медики інших областей України просять його перевидання. Тому що саме ця група волонтерів стала надійною опорою в реформуванні сімейної медицини на селі і є ланкою звʼязку між населенням малих сіл та сімейними амбулаторіями. Вони можуть виконати прості діагностичні процедури за допомогою медичних приладів домашнього вжитку, повідомити лікаря про стан хворого, провести елементи моніторингу розповсюджених хвороб, надати першу долікарську допомогу та необхідну інформацію зі здорового способу життя та попередження захворювань всім мешканцям сіл, особливо особам старшого віку.

Сьогодні, коли ми маємо нечуваний виклик для всього людства у вигляді пандемії невивченого вірусу, волонтери продовжують свою діяльність. Від нас вони отримали медичні прилади та навчання, від мешканців сіл та медиків Чернігівського району вони отримують повагу. Хочу просити керівництво ОТГ, голів сільських Рад та старост відзначати цих ентузіастів, всіма можливими засобами заохочувати їх не припиняти свою волонтерську діяльність. Ми намагаємось знайти донорів, щоб розширити нашу групу волонтерів, надати їм нові знання з подолання інфекцій.

А поки ми відзначили найактивніших наших волонтерів спеціальною відзнакою від Національної Ради Жінок України “Волонтер здоровʼя – за покликом серця».