Сьогодні виповнюється 165 років від дня народження Софії Русової, просвітниці, педагогині, громадської і політичної діячки світового рівня, патріотки України. У нинішньому числі газети #Слово_Просвіти надруковано спогад про Софію її сина Юрія Русова, який не досі не друкувався в Україні. Тут лише уривок, а решту прчитаєте у сьогоднішньому і наступному числах газети. Спомини з такими акцентами, що написані ніби сьогодні, 18 лютого 2021...

«Звичайно, тяжко цілком безсторонньо і об’єктивно писати про громадську діяльність своїх батьків, але, з другого боку, ніхто так, як близькі кревні, не може освітлити деяких подробиць життя людей, які так чи інак прислужилися для української справи.

Я був останній син Софії Русової і тому починаю пам’ятати мою матір більш-менш свідомо лише з 1900 року. Це була моя перша подорож (пасивна!) за кордон. Моя старша сестра (Любов. – Д.Г.) вступила на медичний факультет університету в Монпельє у Франції і моя мати поїхала, щоб туди її відпровадити. При цій нагоді С. Русова мала виступити в українській справі з відчитами у Парижі й на півдні Франції на з’їзді провансальських патріотів. Тоді цей рух регіонального сепаратизму йшов під впливом провансальського поета Містраля.

Не була це перша і остання подорож С. Русової за кордон з метою сказати слово за Україну на міжнародних конгресах чи з’їздах.

Очевидно, що мої власні спогади не можуть охопити всієї діяльности цієї української патріотки, бо вона вже провадила завзяту боротьбу разом з своїм чоловіком – моїм батьком – Олександром Русовим проти Росії задовго до мого народження. Навіть за пару місяців до мого народження моя мати сиділа в Харківській тюрмі, бо під час чергового розшуку в неї було знайдено перепачковані з Галичини українські книжки ( і між ними, – страшно сказати – Дон Кіхота українською мовою). Правда, для того, щоб народити мене на світ Божий, маму було звільнено «на поруки» з тюрми на два тижні додому завдяки клопотам харківського громадянства; розуміється, що під пильним доглядом поліції. Мені пізніше оповідали, що навіть воду для моєї першої купелі носили «городові», які жили в нас і наглядали, щоб так небезпечна для цілості Росії українка не втекла. З моїх документів також знаю, що я був охрищений у Петро-Веригінській церкві при харківській тюрмі.

В цих фрагментах моїх спогадів про життя С. Русової користуюся головним чином спогадами моєї матері (друкованих у Києві десь у 1926 (1927. – Г.Д.) році у журналі «За сто літ» і перевиданих пізніше в Празі, листами, оповіданнями старшої сестри і мемуарами батька, які знайдено в архівах жандармського управління і теж друковані у журналі «За сто літ».

Ми переживаємо нині дуже цікаву, але і страшну епоху, коли зійшлися в смертельній боротьбі два світогляди, два принципи, два протилежні поняття про добро і зло, коли матеріялізм призвів людство до страшних катастроф, які ще не скінчилися і лише досягнуть свого вершка в другій половині ХХ століття. Матеріялістична засада, яка бачить у людях лише «маси» або «роботів», себто, в ліпшім випадку, лише механізми або високоудосконалених звірів, виявляється в холоднім, часто масовім, нищенні людей чи то в організованих Москвою штучних голодах, чи то в сибірських концентраційних таборах смерти, чи то в німецьких Аушвіцах і Дахавах, чи то у бомбардуванні незахищених міст як то Гірошіма. Війни ведуться між антихристиянами, нехристиянами і псевдохристиянами, і тому ми бачимо в останніх війнах повний брак будь-яких моральних засад, які ще були помітні в теж кривавих війнах ХІХ віку. Недаром поет Бурггардт-Клен у своїй поемі «Попіл Імперій» зве наші часи апокаліптичними, коли «гніву Божого вина плеснув на землю ангел п’ятий…»

Отже, в ці часи нам корисно і повчаюче згадати про постаті тих, хто все своє життя прислужив не служінню «Мамоні», а вищим ідеалам.

Постать Софії Русової – це зразок однієї з тих героїнь українського відродження, що «просто йшли», в яких не було «неправди за собою», які не лукавили і не дбало «про панство нещасне і лакомство лукаве», не дбали про матеріяльні прибутки і здобутки, але все своє життя, всі сили і все своє майно віддавали на те, щоб Україна здобула добробут, незалежність, (ясно, що без незалежності від чужого панування не може бути добробуту!) і щоб здійснилося пророцтво Андрія Первозванного: «благодать Божа засіяє на горах Київських».

Софія Русова дає нам приклад української жінки-патріотки, яка понад півстоліття свого свідомого і активного життя незламно несла на собі тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної Росії. Про неї – цю невеличку, зграбну і худеньку жінку, можна дійсно сказати: «тіло нічтоже – дух животворить».

Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови еміграції, ні персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал, і навпаки, часто «щось» додавало їй якоїсь нової сили для громадської і політичної праці.

Я хочу підкреслити якраз кілька таких моментів з життя світлої пам’яти С. Русової, які показують, як вона вміла перемагати своє персональне горе і цілком підкорити себе гордій девізі своїх предків: «Le Devoir аvant tout!» («Обов’язок понад усе!» А цей свій обов’язок вона завжди бачила у праці й боротьбі на користь України.

Галина Дацюк

Фейсбук, 18 лютого