Цьогоріч  вчетверте успішно пройшов Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи». Як зароджувався цей масштабний проект та як поширювався країнами світу – про це наша розмова з автором та Головою оргкомітету Міжнародного проекту-конкурсу, президентом Міжнародної Ліги «Матері і сестри – молоді України», Послом Миру, повним кавалером «Ордена княгині Ольги», народною артисткою України, актрисою Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Галиною Яблонською.

-  Галино Гілярівно, з огляду на Ваш життєвий і творчий шлях, то, здається, що Ви по життю не розлучалися з творчістю Шевченка.

-  Дійсно, ви маєте рацію. Шевченко пройшов через усю мою творчість, а отже, через моє життя, – з моїх ранніх кроків актриси – це і перша роль у театрі ім. Івана Франка – Галя у виставі «Назар Стодоля» (яку я до цього уже грала у периферійному театрі), це і Одарка у п’єсі, присвяченій Шевченкові Івана Кочерги «Пророк», це і трагічна роль Марини в однойменній виставі-інсценізації за поемою Тараса Шевченка. Крім того, часто доводилось читати твори Кобзаря на творчих вечорах і по радіо.

З проголошенням Незалежності України був започаткований Всеукраїнський конкурс читців пам’яті Тараса Шевченка, у якому я багато років була спочатку членом журі, а згодом – головою журі. Це була дуже цікава сторінка в моєму житті, багато доводилось проводити майстер-класів з учасниками конкурсу з метою навчити їх більш глибинному розкриттю творів Тараса Шевченка, розширенню репертуару Шевченкової творчості. У перші роки незалежності при українській асоціації творчої інтелігенції «Світ культури» було створено Лігу «Матері і сестри – воїнам України» для проведення патріотично-виховної діяльності засобами мистецтва у новостворених збройних силах України, де мене було обрано президентом ліги. Згодом ця організація стала самостійною, виросла до масштабів міжнародної, розширила свою діяльність, працюючи уже не лише з військовою молоддю, а й із цивільною – студенством, допризовниками. І звичайно у нашій виховній діяльності твори великого Кобзаря звучали дуже часто. А коли при Лізі був створений Героїчний театр «Пам’ять» (ідея його створення запозичена в Олега Ольжича), у виставах якого відображались знакові події нашої історії, визначні постаті України і серед них звичайно були вистави присвячені нашому Пророку. Перед цим для написання сценаріїв доводилось опрацьовувати дуже багато джерел – історичного, публіцистично-літературного матеріалу, який розширював знання, допомагав по-новому побачити події.

-          А коли опрацьовували матеріали про Тараса Шевченка, що найбільше вражало?

-  З багатьох джерел вимальовувалась величність постаті нашого Пророка. Недаремно ще за його життя Шевченка вважали найосвіченішою людиною свого часу, порівнювали з великими постатями епохи Відродження. На мене велике враження справила книга «Живий Шевченко» великого українця Дмитра Нитченка (Дмитро Чуб), довгожителя, який після II Світової війни емігрував та оселився в далекій Австралії, але душа його була тут – в Україні. Дмитро Нитченко був поетом, публіцистом, дослідником життя Тараса Шевченка. Ця невелика за обсягом книга, була дуже густо насичена цікавими маловідомими фактами життя Тараса Григоровича, розкриті такі моменти, де ми дійсно бачимо живого Шевченка – не лише поета, художника, а й прекрасного декламатора власних творів, талановитого співака, голос якого зворушував слухачів до сліз, адже саме за це він був бажаним гостем в аристократичних колах. Навіть в роки тяжкого заслання він створює офіцерський хор і сам у ньому співає, ставить заборонену на той час п’єсу А.Островського «Свої люди – сочтемся», де грає в ній роль Різноположинського, багато малює шаржів (на жаль, з них мало що збереглись). Одного разу в антракті іншої вистави, подивував глядачів «вшпаривши» у парі з дівчиною українського гопака (дівчиною виявився переодягнений молодий поручик – жінок там не було). А ще він – картограф, колекціонер мінералів (колекція ця і досі є у Санкт-Петербурзі). Після звільнення, як перший гравер у Росії отримує звання академіка, підготував до видання Буквар для недільних українських шкіл, утім, реалізувати цей прекрасний задум завадила «рання смерть»…

А ще в цій маленькій книжечці Дмитро Нитченко в післямові наводить кілька висловів визначних діячів різних народів про велике значення творчості Тараса Шевченка не лише для України, а й для усього світу.

Вражає своїм сучасним звучанням вислів Євгена Маланюка, добре відомого у світі поета, борця за волю України, і, на жаль, мало знаного в Україні. В своєму есе про Т. Шевченка Маланюк пише: «Між генієм і сучасністю завжди колізія. Геній віддає всього себе, а сучасність – бере від нього те, що здужає взяти».

Весь великий масив інформації про Великого Кобзаря (який кожне нове покоління буде примножувати) і цей останній вислів Євгена Маланюка підвели до гострого, навіть болісного питання: «Що ж ми, нинішні, уже незалежній Україні, за яке він віддав своє життя, що ми здужаємо взяти від нашого Пророка?» Нарікаємо, що Україна у нас не така, якою хочемо її бачити, що влада у нас не така, якою має бути, а ми, кожен з нас, що ми беремо від нашого Велетня духа?

Поставивши таке питання перед собою, почала створювати через Героїчний театр «Пам’ять» сценарії, вистави, тематика яких мала б наближати до тої свідомої жертовності в ім’я кращого майбутнього. Всі ці вистави базувалися на історичному матеріалі, звісно, яким надавалося мистецького забарвлення в театрально-мистецькій формі. Після однієї з вистав у Черкасах, генерал Микола Шкарабура зазначив: «Один перегляд вашої вистави заміняє десятки лекцій про історію української державності, пробуджує національну гордість і любов до нашої багатостраждальної неньки-України».

Серед них народився театралізований сценарій «Йдемо до тебе, Батьку, наш Тарасе», з часом вистава «Геній і сучасність» та «Шевченкові імперативи і ми». Дві останні багато разів показували глядачам, мали гарний прийом – особливо гаряче сприймала молодь, а купа відгуків, подяк, рецензій, цими виставами намагались «спустити» Тараса з п’єдесталу на землю, щоб Шевченко постав живим, близьким і зрозумілим сучасній молоді. Тарас у нас був молодим у виставі «Шевченкові імперативи і ми» і учасники – аматорська молодь.

-          Як виникла ідея організувати Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи»? Це ж не так легко…

-  У 2014 році до 200-річчя з дня народження Т. Шевченка ми показували 15 разів виставу «Шевченкові імперативи і ми» у Київському академічному театрі юного глядача на Липках  і був прекрасний прийом.

У цьому ж році був проведений Всеукраїнський конкурс читців пам’яті Тараса Шевченка. Фінансування було вже обмежене, але учасники за свій рахунок прибули на конкурс. Біля пам’ятника Тарасу багатолюдні урочистості, де і я особисто читала фрагменти з Тарасової «Марії» і було велике піднесення. Але через деякий час стало відомо, що Всеукраїнський конкурс читців у 2015 році уже не буде субсидуватися державою, мовляв, «війна», треба заощаджувати кошти. І саме на рахунок Шевченка стало якось тривожно і важко, як же ми тепер без нашого Пророка? І от саме тоді народилася ідея започаткувати Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи» на волонтерських засадах.

-          Який формат конкурсу запроваджений?

–  Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи» проходить у трьох конкурсних номінаціях: «Наживо», «Відеоформат», «Мій Шевченко» та трьох позаконкурсних – «Поза часом», «Поклик серця» і «Памʼять». Номінація «Наживо» – читаний, співаний і театралізований Шевченко. Є ще така підномінація «Діалог культур», де учасники з різних країн, крім Шевченка – своєю мовою читають твори свого національного поета, якого за рівнем вважають достойним Шевченка. Це привернуло велику увагу сучасників. Для тих, хто не може приїхати, є номінація «Відеоформат». Є третя номінація – «Мій Шевченко», де про Шевченка співають, пишуть поезії, оповідання, представляють вишивки, портрети, живопис, який відображає Шевченка і його різні періоди життя.

-  Чим запам’ятався нинішній Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи», окрім того, що взяли участь понад 60 країн світу?

-  Насамперед тим, що військовий капелан Української церкви – отець Димитрій Присяжний, людина, яка з 2014 року здійснила безліч поїздок на Схід України задля підтримки наших захисників, освятив відкриття конкурсу. Освячення діючим та активним військовим капеланом нашого заходу має велике значення для всіх Патріотів України, учасників та організаторів нашого проекту.

Загалом участь у проект-конкурсі взяло майже півтора тисячі учасників, віком від 4-х до 97-ми років. Тому навіть переможців перерахувати всіх неможливо. Щоправда, один із переможців проекту-конкурсу – бразилець – приїздив до Києва щоб отримати нагородну відзнаку і познайомитись з Оргкомітетом.

-  До речі, Ви згадали про Оргкомітет проект-конкурсу. Назвіть, будь ласка, хто входить до Оргкомітету …

-  Тетяна Яровицина, Олесь Харченко, Світлана Гордієнко, Михайло Орлюк, Оріяна Сотник, Зоя Донець, Наталія Лісняк, Валентина Ковальська, Меланія Іщук, Зоя Пацало, Мрідула Гош, Василь Неволов, Лариса Кондратюк.

-  Про Міжнародний проект-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи» неодноразова писала і зарубіжна преса. Які отримуєте відгуки?

-  Звісно, схвальні! Ми започаткували Книгу відгуків, де є вже дуже цікаві слова про доцільність такого конкурсу, який виходом України в інформаційний світовий простір є виявом культурної дипломатії. Крім дипломів, медалей даруємо переможцям книгу «Світ Тараса про Шевченка», де ми збираємо і друкуємо вислови про нашого Пророка представників різних народів, починаючи від його сучасників і до наших днів. Гадаємо, що ця книжка теж вагомий внесок у справу популяризації Тараса Шевченка, а також у справу налагодження дружніх відносин між народами, взаєморозуміння і миротворення.

-  Деякі творчі роботи експонувалися також окремою художньою виставкою в бібліотеці. Чиї роботи?

-  Справді, у київській бібліотеці з питань мистецтв імені М. Бажана ЦБС Солом’янського району також проходила виставка робіт маленьких українців Анталії (Туреччина). Художні роботи були надіслані на проект-конкурс учнями арт-студії «Чарівний олівець» при ГО «Українська родина» м. Анталія.

-  Галино Гілярівно, проект-конкурс прославився і рекордом України. Кілька слів про рекорд, адже ви є автором цієї ідеї.

-  Так, за фінансового сприяння Петра Кузика та Степана Кубіва зареєстровано новий Рекорд України. Завдяки спеціально розробленій комп’ютерній програмі встановлено, що найбільша сумарна довжина вулиць, провулків, бульварів тощо, названих одним іменем, належить тим лінійним об’єктам, які носять ім’я Шевченка – 2979 км (2979845 метрів, тобто біля 3 тисяч кілометрів). Офіційна реєстрація рекорду відбулася 24 червня 2019 року на Чернечій горі у Каневі, де нагородили мене як автора ідеї, а Анатолія Харченка як виконавця методики.

-  Що для Галини Яблонської означає Тарас Шевченко?

-   Для мене Україна – це життя. А якщо ми хочемо презентувати Україну, то її треба презентувати нашим генієм – Шевченком. Пізнавати Тараса Шевченка – то все одно, що підніматися на неосяжну високу гору. Що вище піднімаєшся – то більше відкривається безмежність простору, розширюються горизонти. І захоплює дух, і страшно, і радісно, а до гордої засніженої вершини ще йти та йти...

Культура і життя. Наталка Капустянська