Слухаючи пісні у виконанні самобутньої співачки та композиторки Людмили Ященко-Салюти, згадую нашу Берегиню — Раїсу Кириченко. І не випадково. Річ у тім, що сценічний стрій пані Людмили, манери і тембр її голосу ой як перегукуються з образом відомої усім співачки. 

Людмила Ященко-Салюта — солістка колективу «Зоряниця» Макарівського районного Будинку культури, що на Київщині. Гомонимо з нею про пісні й традиції українського народу.

 — Пані Людмило, розпочнемо нашу розмову про український оберіг — хустку, що є чи не головним атрибутом вашого концертного строю...

 — Хустка справді є унікальним символом з давніх-давен. Жінки мали хустки, як кажуть, на всі випадки життя: були святкові, в яких ішли до церкви, і були буденні, в яких працювали в полі чи по господарству. Хустка — це оберіг родини. 

Щоправда, свою родинну прадавню хустку подарувала відомій колекціонерці хустин Людмилі Грабовенко. А хустка була моєї тітки Галини Іванівни з Житомирщини.

— Може, розкажете секрет свого сценічного одягу?

 — Як такого секрету не існує. У подібному вбранні свого часу виступала Берегиня української пісні Раїса Кириченко. 

Про такий сценічний образ я мріяла давно: у ньому закладено генетичний код. Спершу пошила вишневу свиту, а очіпок сплела з хустин разом зі своєю мамою Оленою Пилипівною, ще за її життя. Допомагає мені створювати сценічний стрій і найдорожча мені людина — мій чоловік Віктор Григорович, якому я дуже вдячна за підтримку та розуміння. Повірте, не кожному чоловіку буде до вподоби, коли жінка сидить над нотами і щось виспівує...

 — На сцені з’являєтесь у червоному намисті, часом — із калиною.

 — Намисто — це невід’ємна частина українського вбрання. Червоне — це як колір калини, яку просто обожнюю. Коли на сцені співаю «Ой, калино, калинонько», то обов’язково виходжу з пучком калини. 

Виростила її п’ять пишних кущів у власному саду. Урожай калини збираю перед самими приморозками, тоді ягоди набувають солодкого присмаку. Ще з дитинства пам’ятаю, як матуся починала метушитися біля печі та пекти пиріжки з калиною.

Першими співочими «університетами» були пісні на «колодках»

— Розкажіть, про що згадується з дитинства?

 — Як батько косу клепають під грушею... Пишні мальви, що виглядають з-під паркану з лози... 

Напевне, найяскравіший спогад пов’язаний із хлібом. Із бабусею, що жила на Київщині, я ходила серпом жати в поле пшеницю. І вона все запитувала: «Ти що, вмієш жати?». Бувало, хвиля пройде по житу. А бабуся каже, що то вітер із житом гомонить... 

 У печі моя бабуся Ганна пекла чорний хліб. І до сьогодні пам’ятаю, як на столі лежала буханка, а поруч — стиглі помідори. (Мабуть, такого запашного хліба зараз і не печуть). І неподалік лежав «Кобзар». Я навіть пам’ятаю обкладинку книжки, сірого кольору. Відкрила, почала читати і, дочитавши до «Катерини», пішла в садок і почала плакати, мені так було шкода Іванка. От з тих пір я люблю все українське, особливо пісню.

 — Ви талановита самобутня співачка. У кого вчилися співати?

 — Я із захватом слухала пісні у виконанні Раїси Кириченко. Багато чого почерпнула у неї і собі. 

Моїми першими співочими «університетами» були пісні на «колодках». У дитинстві бабуся Ганна брала мене співати на весілля, а друга бабуся Олександра — на «колодки». Я одягала вишиванку, стрічки, і ми йшли з бабусею. 

 «Колодки» — це були справжні дерев’яні колоди під майже кожним двором. Сядемо бувало на них і починаємо співати, бо вже чутно було, як на другому кутку вулиці хтось пісню затягнув. Та співали якнайголосніше, щоб переспівати всіх. 

 Загалом, бувало, сядемо родиною, коли звечоріє, і тато Микола Іванович каже: «Давайте так заспіваємо, щоб аж лампа потухла». Улюбленими піснями були «Ой мороз, морозенько...», «Ой у полі озеречко», «Ой зацвіла ружа».

Коли підросла, моя тітка Галина Леончук із Житомирщини, яка 65 років керувала хором «Червона калина» та брала участь у пісенному фестивалі «Золоті ключі», одного разу сказала мені: «На тобі пісенник і співай, бо я вже своє відспівала». На жаль, тітонька пішла у засвіти... Але залишилась, як бачите, пісня. І пісенник — як реліквія, як сімейний оберіг.

 — Чи співаєте сьогодні з того пісенника?

 — Аякже! Рідкісні купальські пісні, «Вишиванка для сина», «Не шуміть осокори...», «Старенька хатинка» співала з творчим Ясногородським колективом «Ясен-цвіт», який же і створила. 

Може, це буде трохи дивним, але сьогодні я співаю пісню «На колодах з бабцею сиділи...», до якої написала музику на слова жінки-мироносиці Зої Ружин. 

 — Із ким з авторів ще співпрацюєте?

 — Окрім Зої Ружин, пишу музику на слова Ольги Ходацької. Недавно відкрила для себе відому і талановиту поетесу Оксану Кузів: «Прошу, відправте мене до бабці на всеньке літо...». Співаю «Тополю», «Стару криницю», «Мамину хустку», до яких написала слова Валентина Войцехівська.

 — Ваші пісні частенько звучать під баян, під який пісня ще проникливіше долинає до сердець. Любите такий тандем?

 — Дуже люблю цей музичний інструмент. Ще в дитинстві дуже хотіла навчитися на ньому грати. Акомпанує мені керівник гурту «Козацькі джерела» Олександр Сніжко. 

Нещодавно у бібліотеці «Солом’янська» у Києві відбувся творчий вечір, на якому заспівала нову пісню на слова Тетяни Череп-Пероганич «Перші вересневі холоди». Наприкінці вечора слухачі попросили заспівати знову цю пісню. Може, тому що стояли холоди, щоправда березневі, а може, вона гарно звучить під баян...

 — Кого слухаєте з молодих виконавців?

 — Ярославу Руденко та Олену Білоконь. Це жінки красиві, небесні, з відкритою душею і серцем. А також наших соловейків — братів Яремчуків.

— Які народні свята найбільше відзначали раніше і які святкуєте зараз?

 — Маковея, Івана Купала. Біля річки вирізали вербу, зверху на неї ставили соняшник, як сонечко, а потім пов’язували квіточками картоплі. Також палили багаття та плигали через нього. Вогнище, яке запалюють на Івана Купала, здавна називають «надією на майбутнє», бо у ньому згорало все погане, зле, а наші душі наповнювалися вірою, надією та любов’ю! 

Загалом люблю всі церковні свята. У свій вільний час співаю у храмі. У село приїхав отець Роман, то і попросив мене його підтримати: заспівати в хорі... Спершу я вагалась, а потім зрозуміла, що це моє — духовне. «Хустку вишила матуся» — співаю,  як псалм. І на душі стає затишно і душевно. Здається, що пісня лине до небес.

 — Недарма знавці духовної музики кажуть, що вона є лікувальною.

 — Справді, духовна музика є одним із видів лікувальної музики, особливо хорове виконавство, яке характеризується особливою урочистістю, широким звуковим діапазоном, переплетеністю з народною пісенною творчістю. До мене підходять у храмі люди і кажуть, що отримують від почутого співу особливу теплоту, глибинну  молитовність. Багато виконую пісень про Богородицю, зокрема на Всеукраїнському фестивалі духовної музики «Введенські піснеспіви» на честь свята Введення в храм Пересвятої Богородиці. 

 — Ранок чи вечір обожнюєте?

 — І ранок, і вечір. «Ранок забринить, матінка встає...» — співається у пісні. Їх не можна розділити. Вечір пахне сіном, мальвами, матіолами. А ранок — росою в спориші.

 — Що можете сказати про свою малу батьківщину?

 — Обожнюю Житомирщину, де я народилася. Ось, днями побувала на рідній землі. Як у тій пісні «Додому я їду». Ось і моє рідне село. Зупинилась біля ставу, милуючись природою та лебединою сім’єю. Ці величні птахи підпливли до берега, ніби хотіли щось мені розповісти. 

 Ніхто не зустрів мене біля батьківської хати. На превеликий жаль, уже немає ні тата, ні мами, вони вже давненько на небі живуть. Відвідала їхні могилки, поклонилась низенько всім рідним і з сумом у серці, але зі спокоєм на душі поверталась додому.

 Ще дуже люблю Черкаський край, бо захоплююсь Кобзарем. Дуже тішуся, коли є можливість побувати в Шевченківських краях: у Каневі, в селі Шевченкове. Дуже щемно згадую свій виступ біля праху Катерини Яківни — мами Тараса Григоровича: стояла в саду і співала «Тополю», а знизу проглядалась річечка. Опісля у спів­авторстві з Зоєю Ружин з’явилась пісня «Ой каче-качечки у зелен-рясочці».

 Загалом я люблю кожен куточок своєї країни — він неповторний! І пишаюся тим, що я українка. І горда тим, що співаю душею, від душі і для людей!

Наталка Капустянська / Україна молода. - 2018. - № 071.