Вівторок, 26 грудня 2017 10:37

ТИ ТА, ЩО СВІТИТЬСЯ І СВІТИТЬ!

Созонюк Анастасія,

Професійний ліцей,

м. Клевань, Рівненська область

Голова Союзу Українок України, поетеса Атена Пашко

«Я жива!

Я буду вічно жити!

Я маю в серці те, що не вмирає!»

Л. Українка

 

З особливим трепетом в душі і благоговінням розкриваю сторінки життєпису справжньої жінки великої українки, сильної духом і ніжною душею, відданої рідній Україні поетки-шістдесятниці, кавалера ордена Княгині Ольги III ступеня і ордена Слави, першої і почесної голові Союзу Українок України, Президента міжнародного благодійного фонду імені Вячеслава Чорновола Атени-Святомири Пашко.

Ця світла і щира людина багато зробила для своєї рідної Батьківщини. Вона дуже добре усвідомлювала свою причетність до українського народу і держалася її протягом усього свого життя і ніколи навіть думкою не зрікалася Божого поклику, була вірною йому.

Ця видатна українка подала мені і сотням тисяч таких як я велику кількість зразків і та прикладів любові до Батьківщини, порад, як залишатися Людиною за будь-яких обставин, незважаючи на те, які межі встановлює та чи інша влада в державі. Пані Атена * прагнула своїм прикладом навчити нас бути справжніми українськими націоналістамиЛ патріотами, що писатимуть нову історію України, розвиватимуть її культуру та духовну спадщину, а також збагачуватимуть свої душі знаннями та вірою.

 

ЇЇ ЖИТТЯ - УКРАЇНА

Атена-Святомира Пашко народилася 10 жовтня 1931 року в селі Бистриця Дрого-бицького району, що на Львівщині. Батько, Василь Іванович, був учителем-істориком гуманітарного нахилу, мама - Катерина Василівна - теж вчителька початкових класів. Батько навіть назвав її в честь грецької богині Афіни (богині мудрості), такого імені не було, і то були проблеми. Тільки знайомий священник таємно похрестив її. І вона - Атена-Святомира Пашко - має таке подвійне ім’я.

Виховувалася у патріотичному дусі. Вже у сьомому класі писала повстанські вірші. Ще дитиною носила передачі воїнам У ПА, а у 12-річному віці носила секретні матеріали з рідного села Пруси (тепер Бистриця) до сусіднього Бикова.

Освіту здобула у Самборі. Хотіла своє життя пов’язати з гуманітарними науками. Батько сказав, щоб вона вступала на щось серйозніше, бо боявся, адже на той час всі гуманітарії сиділи десь на засланнях у Сибіру. Так вона вивчилася на інженера лісового господарства у Львівському лісотехнічному інституті.

Працювала у Сколівському районі. Переїхавши в 60-х роках до Львова, мала широке коло спілкування з українською інтелігенцією з-поміж шістдесятників (В.Чорновіл, брати М. і Б. Горині, М.Косів, Ірина та Ігор Калинці, Б.Антоненко-Давидович, Михайлина Коцюбинська та інші).

Ця жінка мала прогресивні погляди, вона пов’язала свою долю з дисидентським Рухом. Тут і познайомилася з В’чеславом Чорноволом. Вони не встигли одружитися, то Атена так і чекала його весь час. І при найменшій можливості їхала на край світу, Щоб побути разом із чоловіком. Під час третього ув’язнення там, у засланні, вони розписалися.

Близькі друзі і знайомі відзначають її особливу духовність. Любов Атени до дочки Ірини, онука Василька- це приклад материнської і бабусиної любові. В їх сім’ї панувала доброзичлива щира атмосфера. Внутрішня інтелігентність була не набутою, а вродженою рисою. Родина була релігійна, свято дотримувалась народних звичаїв. Вони керувалися золотим правилом української народної педагогіки - виховували дітей не словом, а власним прикладом. Закладені таким чином духовні і мораіьні вартості стають визначальним стрижнем людини і залишаються на все життя;, попри обставини. У 90-і роки минулого століття з уламків радянської імперії проростали і піднімалися незалежні держави. Подружжя Чорноволів боролися за незалежну Україну. В’ячеслав Максимович створював Народний Рух України, Атена - зайнялася організацією патріотичного жіноцтва, відродження забороненого комуністичним режимом: у 1939 році Союзу Українок.

В цей же час у Львові було проведено першу в Україні конференцію «Жінки в боротьбі за волю України». У серпні 1991 року під час комуністичного путчу (ГКЧП) у Чернівцях відбувся Конгрес Союзу Українок, на який прибули делегації з усіх регіонів України, а також з Литви, Польщі, Чехії, сибірської Росії.

Завдяки невтомній праці, неабиякій мудрості, політичній зрілості Атени 21-23 грудня 1991 року у Києві відбувся Установчий з’їзд Союзу Українок, який відновив Всеукраїнську організацію і на якому було затверджено Статут організації, прийнято символи: Гімн, прапор, емблему.

Головою Союзу Українок було обрано Атену - Святомуру Пашко, адже з такою роботою могла впоратись тільки така духовно сильна, наполеглива і безкомпромісна особистість.

 

«ПОЕЗІЯ - ...БЕЗСМЕРТНИЙ ДОТИК ДО ДУШІ»

В своїй роботі я хочу зупинитися на окремій сторінці життєпису Атени Пашко - її поетичному доробку. Написала Атена небагато. Може це і добре, бо вона школи не гралась у слова, не сідала щовечора до столу аби віршувати, придумуючи якісь поетичнії образи і, як писала рецензент творів Пашко Ірина Жиленко «полюючи не поетичні ідеї в лісах світової літератури». До цієї поетки вірші приходили з болем, з ним же лягали на папір.

Дякую Тобі, Боже

За можливість

Слова,

Що вихлюпнулося з океану

Болю.

 

Писати почала ще з дитячих років. Рання дитяча поезія перейнята органічним чуттям єдності з рідною землею, з природою, серед якої зростала, до якої припадала, щоб набратися живлющої сили і снаги, звіряла з нею свої найпотаємніші душевні думи. Її дитинство - голод і кров... Тому її вірші - це крик душі, яка не може мовчати. Вони допомагали визволити ту енергію, яка могла розірвати зболіле серце, вони були захистом від жахливого світу, який валився на очах сам і руйнував людські душі довкола. У цьому світі спостерігачем бути не можливо, бо одних робили мучениками, іншим ламали хребти, нав’язували викревлені стереотипи, потворні способи думати. Вижити могли тільки люди, що здатні на самопожертву. І такою була Атена Пашко. Коли знайомишся з її творчим доробком (а видано було її чотири збірочки «На перехрестях», Мюнхен 1989 р., «На вістрі свічки», Балтимор-Торонто, 1991 р., «Вірую», видавництво «Український письменник», 1994 р. і «Лезо моєї стежки», Київ, 2007 р.), то відчуваєш, що і авторка, і її лірична героїня досягають повної тотожності, зливаються в одне ціле. Зник можна скласти хронологію фактів, подій, переживань.

Коли в Одесі арештували Ніну Строкату-Караванську, дружину одного з політв’язнів, відомого вченого-філолога Святослава Караванського, тоді і народився із зболілої душі вірш «Як же Вам, Жінко, на нарах спиться...».

Як же Вам, Жінко, на нарах спиться...

Ви ж не грабіжниця, ані вбивця.

Як же Вам, Жінко, на нарах спиться...

Вам би купатись кожного ранку

У е одах, що пахнуть зіллям рум’янку...

Вас на світанку будять конвої,

Ведуть, як бранку, до водопою.

Як же Вам, Жінко, кажуть у очі:

«Руки за спину!» - руки жіночі...

 

В цих словах - доля жінки і України. Подія із добре знайомою породила Поезію! Ось вона, істотна Характеристика стилю Атени - поєднання сюжетної структури, образності і відповідного настрою.

Багато негараздів випало на долю цієї творчої особистості, але вона жила на Богом даній землі лише Україною і своєю творчістю. А ще була ам ять...пам’ять про друзів - мучеників за українську ідею. Ось про них вона писала так самовіддано, і щиро. І попри всі печалі в її Слові кредо її життя: «Ми не загинемо. Ми є!». Вона вірила в свій народ, в його непереможність і єдність, в його велику силу духу.

Ми ті,

що знайшли себе

серед втрат

Ми ті,

що світяться,

що світять.

Ми ті,

що запалили вогонь

правди,

мужності,

чистоти.

Ми ті,

що душі свої поклали

на крила вічності.

Вірші Атени Пашко просягнуті смутком і болем. Спочатку це була розлука з чоловіком, багаторічним політичним в’язнем Вячеславом Чорноволом, власне ув’язнення, ускладнене життя доньки Ірини, загибель чоловіка, інфаркт після його смерті... Але завжди була віддана справі, Патріотка з великої літери. Бо з нею була Україна. І це величезне багатство. Це те, заради чого варто жити і страждати, і творити поезію. Не голосну, не мітингову, а інтимно-пронизливу і глибоко патріотичну.

Україно

Виполи свою

Ниву

Випрям росточки,

Пшениці

Засіяні

В негоду.

Поезія Атени Пашко відноситься до жіночої (в позитивному розумінні) традиційної української лірики. Ліричний герой - це жінка, якій властиві почуття, кохання, втрат, чекання, відданості, страждань, надії. І у кожному образі це якось ненав’язли’ переплітається з долею землі - України.

Я світ один - і два світи в мені

Цей, що п’є листям сонячне проміння,

І той, з якого проросла корінням.

В поезіях Атени Пашко люди проростають крізь землю, земля проростає крізь людей, вічні вмирання і оживання судилися матінці-Природі, а людина рухається в одному напрямку, лише у множинності народу судилися їй вічні оживання. Хіба не тому творі присутній «сумний запах осені»? А ще - відчуття жінки, що стільки гармонії, краси, любові на світі, а ти постійно гостюєш «на чужому весіллі». Це не для тебе. Ніяка жінка з цим не зможе змиритися. Лірична героїня у творах Атени Василівни постає в іпостасі коханої, матері, доньки. Авторка стверджує, що все найкраще, що є у нашого народу завдяки жінкам, бо вони берегині рідного дому, гаранти збереження нації.

Окремою темою в творчості Атени Пашко є виведення узагальненого образу держави - в’язниці, у якій нема місця людині, особистості, індивідуальності, власного «я». Це прослідковується у творах «Навіщо думати?», «Як же Вам, Жінко, а нарах сниться», «До Михайла Гориня в тюрму» та інші. Що є характерним, що кожна з поезій має конкретного адресата: «Пам’яті В. Стуса», «Михайлові Сороці», «Перед фотографією Алли Горської».

У багатьох віршах із збірки «На перехрестях» вимальовується з далекого минулого прадідівська Україна з «казочки», яку розповідає на ніч добра воркітлива мати. І тут - велика любов до своєї землі.

Може за світами, у галактиках,

Є планета така ж сама.

Але ж України, донечко,

другої нема.

Може і життя на сотні літ

На цій добрій планеті дано.

Але ж без Вкраїни, донечко,

Навіщо воно?

Ось актуальні Рядки сьогодення, коли з’явилася якась зневіра в майбутнє України, а, можливо, це були особисті почуття поетки? Поряд із цими нотками є і проблиски духовного воскресіння України.

Гине облуда,

Гряде свобода.

Вставайте, люди,

Повстань, народе!

Життя Атени Василівни не було легким. Воно було сповнене глибоких почуттів, а в моменти розлуки, терпіння й чекання вони загострювались і зміцнювали віру в Бога. Незламн НЄ лише прихистком чи захистом змученої зболеної душі, але гарантом її незламності:

Я віруюча,

Ти знаєш, я така віруюча.

Без віри не можу.

Я вірую

У єдиного Вседержителя і Творця

мене,

мого неба,

моєї землі...

Ми бачимо, що у релігійні відчуття вплітаються струмені поклоніння Природі, своїй Землі, Україні. Що може бути святішого, як любов до своєї Батьківщини? Скільки найкращого цвіту нації поклали свої долі на вівтар цієї любові, віддали найцінніше - життя за її свободу і незалежність.

А пам’ять про неї вічна...

Смерть є неминучим завершенням існування для кожної живої істоти на нашій планеті. Так сталося і з Атеною Пашко. Ця жінка - український публіцист, громадський діяч і поетеса, дружина лідера Народного руху В’ячеслава Чорновіла, учасниця руху «шістдесятників» - піддавалася переслідуванням, її твори радянська влада довгий час забороняла друкувати Найбільшою втратою в житті Атена Пашко називала смерть чоловіка В’ячеслава Чорновола - видатного громадського і державного діяча, одного з лідерів українського правозахисного руху. Вона була впевнена, що це замовне вбивство, і до останнього сподівалася, що замовників знайдуть. Саме цьому вона присвятила такі поетичні рядки:

Вони пошили сорочки

Із Твого прапора,

Щоб обтерти своє тіло,

В якому зотліла душа...

Чорновіл загинув 25 березня 1999 року в результаті ДТП. Розслідування обставин його загибелі кілька разів починалося й припинялося, але остаточного висновку немає.

 

- Атена Василівна кожні вихідні приходила на могилу чоловіка, - згадує директор кладовища Андрій Юхимчук. Одразу після його смерті попросила, щоб її поховали поряд.

Вже 23 березня на столичному Байковому кладовищі поховали поетесу Атену Пашко. Похорон був велелюдний. Глибоке співчуття рідним та близьким з приводу її смерг висловили численні друзі. Прощалися з Атеною Василівною у церкві Святого Микола Чудотворця на Аскольдовій могилі. Прибули делегації Союзу українок з усіх областей України, а також всіх громадських організацій України, Національної ради жінок України, Катерина та Віктор Ющенки, представники центру Леся Курбаса, Львівської міської й обласної рад та громади Львова, Володимир Огризко, Михайло Косів, Ярослав Кендзьор, Лесь Танюк, Мирослав Маринович, Юрій Кармазін, В’ячеслав Кириленко, Тарас Чорновіл. В почесній варті пошани - члени Проводу, Всеукраїнської коорди-наційної ради. Телеграми співчуття надійшли від Союзу українок Америки, Польщі, ОУЖ Німеччини та Великої Британії, Світової федерації українських жіночих організацій, Президент України, Уряду, громадських організацій.

І море квітів, жовтих троянд, які так любила...

Пішла в інший світ дивовижна і прекрасна жінка, учасниця правозахисного руху, мужня і ніжна, сильна і вірна, багато було у неї талантів, подарованих Богом. Вона всім своїм життям показала, як любити родину, чоловіка й Україну.

Славне ім’я Атени Пашко поповнило список кагорти Славетних жінок України. Пам’ять про неї буде вічною, бо її велике серце було переповнене тим, що не вмирає - безмежною любов’ю до України.

Кажуть, що незамінних людей не буває, але я впевнена, що Атена Пашко - незамінна Ми її не можемо повторити, не можемо дорівнятися до її духовного єства, незламної волі. Але почату нею справу - служіння Богові і Україні - маємо з честю продовжити. Ми об’єднаємо свої знання і зусилля, щоб не дозволити нікому принижувати нашу гідність, нищити нашу мову, плюндрувати духовні святині.

Я хочу подякувати Богові за те, що дав мені натхнення сказати своє скромне слово про цю чудову жінку, поетесу, берегиню свободи духу, великого і доброго серця, патріотку. Буду щасливою, якщо моя робота стане продовженням досліджень і праць про ЄНУ Пашко - нашу гордість, нашу славу і велич землі української.

 

 

Перлина конкурсу

Здоровець Тетяна,

«Січовий колегіум», м. Запоріжжя

РОСТИСЛАВА ФЕДАК - ЖШКА-ЛЕГЕНДА

ВСТУП

Я маю приємність знати особисто жінку-легенду. Так, саме легенду, яка поєднує в собі жі-ночність і шляхетність, елегантність і внутрішню красу, ділові якості та обов’язки матері, бабусі й прабабусі. Моя вчителька називає її українською Маргарет Тетчер, а союзянка Ірина Білик - Мадонною XXI століття. «Молода душа, молоді очі, досвідчений, але молодий розум... Кредо її життя - праця з людьми і для людей. Пріоритет - діти і молодь. Мета - праця для сьогодення і майбутнього України».

Це направду Велика Українка, бо має щире серце і любов до кожного співвітчизника — від щойно народженого до найсивочолішопх І любов її справжня, жертовна, підтверджується справами, на які покладене власне життя.

Дитинство, обпалене війною, а юність - несправедливістю

У той день по-особливому сяяли зорі, адже на світ з’явилася ще одна дівчинка (вага - 6 кілограмів), яка стане справжньою патріоткою незалежної держави. Вана зросте в Божій милості й батьківській любові і попри всі негаразди порадує собою світ. Це було 4 червня 1933 року. Негаразди родом із дитинства, бо припало воно на воєнні роки. Часто згадує перший день війни (їй тоді було 6 років), який запам’ятався на все життя, тому що місто Болехів (Івано-Франківська область), де вона народилася, німці розбомбили вщент.

У 1941 році пішла в перший клас. Училася добре, але часи були лихі: дуже часто мінялася влада... Коли навчалася в четвертому класі, почалася боротьба УПА проти німців і проти Радянської армії. Окупація з обох боків. Ростислава, як і її ровесники, не тільки бачила несправедливість, а й виросла на ній, щодня спостерігала її по відношенню до населення. Була заборонена церква, віра в Бога, традиції, звичаї, мова, одним словом, - усе, що давало духовних сил. Навіть спілкування рідною мовою розцінювалося як зрада влади. Говориш українською - значить ти - український націоналіст.

Через те, що не хотіла бути комсомолкою, почула від класного керівника: «Ти - бандерівська сволоч, своїм атестатом усе життя будеш накривати молоко!»

А вона мріяла... Мріяла стати лікарем. Та сталося так, що в медінститут не вступила, хоча всі екзамени здала на «4». З цими документами її взяли в торогово-економічний інститут (м. Львів), навчаючись у якому, стала кандидатом у майстри спорту з художньої гімнастики.

Трудова і громадська діяльність

Успішно закінчивши вищий навчальний заклад, декілька років працювала у системі военторгу. Згодом зрозуміла, що це не її покликання, тому в 1963 році пройшла пе-рекваліфікацію на право педагогічної праці при Донецькому університеті, а в 1964 році - квафілікаційно-педагогічні курси при Дрогобицькому педінституті, по завершенні яких стала викладачем. 35 років навчала студентів торгово-технологічних процесів, етики та психології в професійному училищі № 2, що знаходилося в місті Самборі. Учила не тільки фахових дисциплін, а й активно залучала до культурно-просвітницької роботи, організовувала КВК, вечори, гуртувала молодь та місцеву інтелігенцію, вела курс «Естетика поведінки й побуту», пізніше - «Шевченкову світлицю», прищеплюють в такий спосіб добре й прекрасне. Де тільки можна було, намагалася популяризувати традиції і звичаї українців.

Усвідомлення громадянської позиції, продовження громадської діяльності

Із жовтня 1989 року, коли з новою силою заявило про себе національне відродження, почала працювати в Народному Русі України. З 1990 року відновив сили Союз українок, із 1991 року пані Ростислава очолила Самбірський Союз українок. І нині виконує громадську роботу, зокрема, опікується Міжнародним конкурсом «Мій рідний край», 20 років якого є беззмінними керівником. «Школа шляхетних українок» - її авторська програма. Музей історії українського жіночого руху - її мрія, що ось-ось має втілитися в життя (адже цьогоріч Союзу українок - 100 років). Вона - фундатор цього музею Усвідомлюючи роль СУ в історії України як держави, розуміє, що мають бути зібрані воєдино матеріали за всі 100 років, включаючи сьогодення. Мріє написати кілька сторінок про тих, хто впродовж 20 років брав участь у конкурсі «Мій рідний край». Робить це для того, щоб молодь України мала можливість черпати з цього джерела натхнення, аби гідно продовжувати процес державотворення в Україні. З її слів, якщо в літака буде одне крило, він не полетить; мусить працювати два. А жінка спроможна творити не тільки розумом, а й душею, серцем. Вона може краще розуміти й глибше осмислювати події, які відбувалися й відбуваються в суспільстві.

За радянської доби було не так. Усі посади обіймали чоловіки, лише інколи якась жінка брала участь у політиці, державотворенні, а на думку Ростислави, жінки повинні творити суспільство разом із чоловіками - у нас же тендерна рівність. Хорошим прикладом жінки-політика вважає Мілену Рудницьку - голову СУ міжвоєнного періоду, людину, яка вивела СУ і жінку-українку на міжнародний рівень. Мілена Рудницька стверджувала, що кожна жінка має бути громадянкою у хаті, а жінкою в суспільстві. За таких умов держава буде успішною.

Продовження ідей Наталі Кобринської

Ростислава Федак виросла в місті, де працювала засновниця українського жіночого руху - Наталія Кобринська, яка в 1884 році у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ) заснувала «Товариство руських жінок», бо українців тоді називали русинами, українок - русинками. Відбувалося це за .часів Австрії, пізніше - Польщі. Саме звідти бере початок історія українського жіночого руху.

Коли в Кобринської помер чоловік, батько (священик) переїхав працювати до Болехова, міста, в якому народилася Ростислава Степанівна, де в церкві Святих мироносиць він мав парафію. Там, між іншим, Ростиславу хрестили в 1933 році.

Усе життя Наталїя Кобринська працювала в Болехові (вона й похована на Болехівському цвинтарі). Основна її робота - громадська, потім - письменницька. І, мабуть, Дух часу Наталії Кобринської передався пані Ростиславі та її ровесникам. Так однокласниця, Лариса Дармохвал, є головою СУ у Болехові. їй належить пальма першості за те, що вона практично відтворила життєвий шлях Наталії Кобринської, дала розголос не тільки в нашій країні, а й у світі. З її ініціативи у місті Болехові відкритий музей Наталії Кобринської, пам’ятник на її честь, і щороку, 8 червня, пошановується велич Цієї жінки-українки.

Союз українок - це, власне, продовження ідей Наталії Кобринської, які дають поштовх боротися проти несправедливості, проти приниження, невизнання українців як нації різними завойовниками: Австро-Угорщиною, Польщею, потім - «совєтами» (як казали в той час). А завойовник є завойовник, яким би він не був, бо безжалісно нищить титульну націю.

Осмислюючи це, у 80-ті роки кожен небайдужий громадянин хотів щось зробити ДЛя своєї рідної землі, для утвердження української нації, щоб не було стільки зла, скільки, на жаль, є сьогодні. Значить, не дослухалися до тих ідей, якими жили і продовжують жити попередники, до яких належить і пані Ростислава, котра події останніх ~х років коментує сміливо і беззаперечно: «Я ніколи не думала, що буду переживати Ще одну війну - війну неоголошену, про ганебність і мерзенність якої свідчать тисячі вбитих. Убитих в мирний час. То є трагічна сторінка не тільки для тих, хто виконує місію захисників, волонтерів, то є страшна трагедія для тих, хто опинився в пеклі протистояння, в так званому тилу То є безутішне горе для тих, хто вже поховав сина, чоловіка, тата. Ледь жевріє надія у тих, хто чекає синів додому. Так не повинно бути. Це має припинитися. Увесь світ повинен об’єднатися, а наша держава, в першу чергу, має визнати, що то є війна, де щодня гинуть наші сини й доньки.»

Мабуть, така кричуща несправедливість, тотальне нищення титульної нації дає поштовх Ростиславі Степанівні продовжувати громадську роботу, яка є її сутністю. «Це є сутність мого буття, з жовтня 1989 - член Народного Руху України. Я йому вірна, не зраджувала ніколи, як не зраджувала й жіночій організації СУ». Від 23.12.1991 року Ростислава Федак - член Всеукраїнської Координаційної Ради Союзу українок України. З 1992 по 2003 рік - заступниця голови Львівської обласної організації СУ. З 20.09.97 р. по 2001 рік - голова секретаріату СУ У 3 2001 року по нинішній день - заступниця голови СУУ, член Проводу СУУ.

У планах на майбутнє (як уже зазначалося) - робота по створенню Музею українського жіночого руху, бажання відтворити працю не лише Союзу українок, але й українського жіночого руху за всі 100 років. Сили і снаги в цьому дає любов до людей, до свого краю. «Знаєте, треба любити людей. Треба любити свій край, свою батьківщину. Звичайно, має бути пошана до батьків, до старшого покоління. Я об’їхала багато країн, і мене приємно дивувала повага до людей старшого покоління, чого не скажеш про нашу державу, адже далися взнаки роки безбожного існування, роки «духовності» на зразок «Мы смело в бой пойдем!». Саме тому пані Ростислава вважає за необхідність відроджувати духовність на підставі вікового жіночого досвіду союзянок, докладає стільки зусиль, жертвує часом і сном, щоб мрія стала дійсністю, щоб молоде покоління приходило до музею як до джерела, з якого можна черпати ген свободи, так необхідний сучасникам і який би став науково-дослідницьим центром для молоді.

Про конкурс «Мій рідний край»

Невипадковою є й історія створення конкурсу «Мій рідний край». Пані Ростислава за етносом - бойкиня, але перш за все, - українка. Як українка, вона виконує громадську роботу в СУ, як бойкиня, - належить до культурно-просвітницької організації «Бойківщина». В 1991-1992 рр. в рамках просвітницької програми їй пощастило працювати над темою «Епістолярна спадщина письменника Івана Филипчака» - уродженця Польщі, директора першого в Україні музею «Бойківщина» в Самборі, якого було засуджено у віці 76 років. Працюючи в архіві, знайшла листи, які він писав до професорів, до знайомих; у них висловлював стурбованість стосовно майбутнього, що українці не пишуть літописних сторінок. «Що буде?» - запитував автор листів. Його хвилювало те, що дівчата-українки одружуються з іноземцями, відбувається асиміляція, а в такий спосіб - втрачається українськість, адже не кожна мати зуміє зберегти свою мову і традиції на чужині. Це торкнуло за душу, спонукало переосмислити прочитане. У той час (у 1996 р.) уже існував конкурс Мілени Рудницької, який вона очолювала. Ростислава Степанівна подумала: «А що як створити такий конкурс, котрий охопив би і з’єднав усю країну, щоб можна було писати про видатних людей, про жіночий рух, про історію шкіл. Щоб знайшли відтворення правдиві літописні сторінки історії України, щоб досліджували минуле і порівнювали з сьогоденням», особливо генетичні зв’язки поколінь.

Із такими думками поїхала пані Ростислава до Києва і на засіданні Всеукраїнської Координаційної Ради запропонувала ідею створення майбутнього конкурсу. Голові Союзу українок пані Атені Пашко це сподобалося, почали обговорювати. Усіх вразила назва «Мій рідний край». Коли проголосували, п. Атена сказала: «Отже, пані Ростиславе, беріться до роботи!» А вона й гадки не мала, думала, що обмежиться ідеєю, а тут довелося взятися до роботи. І ось уже впродовж 20-ти років очолює конкурс. І якщо в 1998 році було 98 конкурсних робіт, то в 2016-2017 - 290.

Приємно відзначити, що в усі ці роки надсилалися роботи з багатьох областей України, в тому числі - із Запоріжжя, із «Січового колегіуму», який голова конкурсу вважає «піонером», що не втрачає й по сьогодні творчого запалу. Саме участь у цьому конкурсі надихала на нові ідеї та проекти як колегіантів, так і їх викладачів. Випускники - учасники конкурсу - набули досвіду роботи з науковою літературою, умінь аналізувати, узагальнювати матеріал. Ці навички достойно оцінилися при навчанні в ВНЗ. Своїми нинішніми досягненнями вони завдячують безпосередньо берегині конкурсу, яка робила й робить можливе й, здавалося б, неможливе, щоб у достойний спосіб пошанувати конкурсантів та їх наукових керівників, до особистої долі кожного з них виявляє щирий інтерес. І ось уже 7 років поспіль вона докладає чималих зусиль, щоб гідно зустріти у Львові переможців Міжнародного конкурсу: разом із членами конкурсної комісії та оргкомітетом готує конференцію, дбає про нагородження, організовує проживання. Приємно з року в рік, втомившись від дороги, заходити до Центру дитячого туризму, де на тебе чекають затишні спальні, вітальні, у яких на столах - і чай, і кава, й печиво. Турботлива мати-берегиня продумує все до дрібниць. І попри щільний графік роботи знайде хвилинку кожного привітати, приязно усміхнутися, обмінятися бодай двома словами, а ввечері, після конференції, несподівано зайти до Центру (звичайно, з гостинцем), щоб пересвідчитися, чи все добре, чи всім затишно. Воістину, учасники конкурсу - її улюблені діти, яких гуртує вона в одну громаду заради загального Добра і Злагоди, яким дякує поіменно за найменшу громадську справу.

Цьогоріч Запорізька спеціалізована школа-інтернат «Січовий колегіум» святкувала свій перший ювілей - 25 років. На урочистому козацькому колі Голова обласного департаменту освіти - Озерова Тетяна Ярославівна - вручала почесні нагороди вчителям, вихователям і всім, хто обслуговує навчально-виховний процес у закладі. І сталося так, що саме в ці хвилини на порозі школи з’явився представник «Нової пошти» і вручив бандероль. Старший вихователь прочитала: «Сихівський відділ «Нової пошти». Учителі сказали: «Це - Союз українок. Це точно пані Ростислава з привітанням» (оскільки знали, що приїхати на свято вона не в змозі). Нашвидкуруч розкрили бандероль. Так і є! Пані Ростислава! Привітання! Подяка! Подарунок! Наче відчувала урочисту мить нагородження, наче пташкою летіла до кола, аби долучитися до привітання обласною радою іншої Жінки, Патріотки, Берегині Валентини Єршової, яка впродовж усіх 25 років, попри всі негаразди й труднощі, пригортала й пригортає до себе талановитих дітей Запорізької області, з любов’ю і мужністю очолює ввірений заклад. У цю мить кожен колегіант, кожен викладач відчув: «Я з вами!»

Уклінно завдячує вам, пані Ростиславо, наша любляча, турботлива мати - Валентина Омелянівна - за таку приємність і бажає, щоб та духовна краса, яку ви випромінюєте, і надалі творила дива й запалювала іскрою Любові й Подвижництва всіх, хто є довкола.

Відгук О.В. Пєткової, наукового керівника конкурсних робіт колегіантів

Починаючи з 2003 року щорічно посилала найкращі учнівські роботи на конкурс. Не всі вони були однакові, але увага голови конкурсу відчувалася на кожній роботі. Одна з моїх конкурсанток - Віра Лебідь - семикратна дипломантка конкурсу «Мій рідний край» - сім разів отримувала стипендію від фонду «Смолоскип», а взагалі в Січовому колегіумі премійовано грошовою стипендією близько 15 учнів, і десятки конкурсантів мали інші нагороди. Усе це завдяки наполегливій праці пані Ростислави, яка, до того ж, разом з колегами упорядкувала й організувала видавництво 14 збірників дослідницьких робіт дипломантів Міжнародного конкурсу «Мій рідний край».

Цікаві родинні історії

Ім’я пані Ростиславі дала не мати, а міський священик. Дитина народилася вагою 6 кілограмів. Коли принесли хрестити, настоятель церкви спитав: «Чому так пізно?» На Це мама відповіла: «Тільки 10 днів від народження», - і виявила бажання назвати доньку Мирославою. Священик подивився на дитину й каже: «А вона буде Ростиславою, і буде рости вам на славу». Так і сталося, мати все життя дякувала священику за те, що не мала з дівчинкою проблем. Мабуть, у щасливу хвилину сказав він добре слово, бо єдина і найменша (а в сім’ї були ще 2 хлопчики) донечка була великою потіхою і гордістю батьків і росла допитливою, жвавою, чутливою.

У відповідь на питання: «Чому одного із синів було названо Ростиславом?» наша респондентка зайшлася сміхом, але дуже швидко опанувала себе і розповіла таке: «Богдан, бачите, означає Богом даний. Це - мій старший син, моя гордість. Коли ж носила Другу дитину, сподівалися на дівчинку, а народився хлопчик. І мій чоловік наполіг, щоб мав моє ім’я. Мабуть, мріяв, щоб теж ріс на славу».

Мрія

Ще коли навчалася в школі, дуже хотіла змінити життя людей, пояснюючи своє рішення усвідомленням того, що українці живуть в катастрофічних умовах. До цього ви-сновку прийшла, аналізуючи інформацію, яка надходила в українські родини різними шляхами: чи то зі статей, чи - з книжок, інколи - з уст в уста. Читаючи все, що цікавило (а цікавило все!), вчилася зіставляти інформацію, матеріали і факти, різні точки зору на існуючі в той час проблеми. Вивчала все краще, що збереглося в родинах, адже родина - найголовніша ланка, у якій виховується дитина. З часом до виховання долучається церква і школа, бо церква має дати духовну освіту, а школа - наукову. Пані Ростислава вважає родину, церкву і школу святою тріадою, яка має берегти життя кожної дитини, а в процесі виховання - прищеплювати любов до ближнього, відповідальність перед життям, батьківщиною. За її словами, над усім цим має вивищуватися мрія. І хоч мрія самої Ростислави (стосовно майбутньої професії) не здійснилася, вона реалізувалася її дітьми й онуками. Старший син - Богдан - лікар, доктор медичних наук. Найстарша внучка вже кандидат медичних наук - кардіолог-психолог. Генетику обрала менша внучка, Оленка. Онук - стоматолог і правник. Обидві невістки - лікарі. Так що слово «медицина» в її родині шанується, а значить - мрія здійснюється, як, власне, здійснюється й мрія її чоловіка, адже молодший син, Ростислав, продовжив батькову справу - справу інженера-лісівника. Усе життя садив ліси й казав: «Щоб нашим нащадкам було чим дихати».

Її називають Мадонною XXI століття. «Висока, елегантна, статна жінка захоплює оточуючих своєю шляхетністю, розумом, невимовною внутрішньою красою. Так, це вона, Мадонна XXI століття, дарма, що у скроні вже заплелася сивина. Молода душа, молоді очі, досвідчений, але молодий розум... Кредо Її життя - праця з людьми і для людей. Пріоритет - діти і молодь. Мета - праця для сьогодення і майбутнього України. За цими скупими словами - наша сучасниця, Велика Українка, Громадянка, Жінка».

Інтерв’ю з пані Ростиславою

Оскільки в основу роботи покладено матеріали і факти, які розповіла сама пані Ростислава, то в інтерв’ю я виокремила лише ті питання, які стосуються її громадської роботи.

- Що було метою створення конкурсу «Мій рідний край»?

- Метою конкурсу було і є виховання громадянина, науковця, дослідника.

- Із яких країн світу надходили конкурсні роботи?

- Переважно з областей України, включаючи Донеччину й Луганщину, донедавна - Крим, а також із Польщі, Придністров’я, СІЛА, Канади та Італії, Росії.

- Які форми роботи передбачає програма «Україна на новому шляху»?

- Це зустрічі, круглі столи, дискусії, науково-практичні конференції наступної тематики:

  • історія, яка нас єднає;
  • педагогічна думка і просвітництво в Українському жіночому русі;
  • виховання свободою;
  • мусимо навчатися відчувати себе українцем; жінка в націотворенні;
  • жінки-провідники та ідеологи українського жіночого руху та ін.

Хто вона?

З особистих розповідей Ростислави Степанівни та ювілейного буклету я дізналася, що окрім згаданих громадських обов’язків та опікування різноманітними конкурсами вона:

  • автор декількох програм;
  • автор програми «Світлиця» (1998-2004 рр.);
  • українська книжка - кожній родині;
  • організатор науково-практичних конференцій «Софія Русова - педагог, громадський діяч» (2005 рік) та «Український жіночий рух: історія та соціокультурна перспектива»;
  • ініціатор та організатор багатьох науково-практичних конференцій з проблем національного виховання та тендерної політики, національного відродження, мови;
  • засновник юнацької організації «Галичанка» (яка об’єднує 170 членів);
  • учасник акції «Жінки України - дітям» Національної ради жінок України;
  • Член оргкомітету проведення І - УІ-их Бойківських фестин, Першого (2005 р.), другого (2010 р.) та третього (2015) світового конгресу Бойків у місті Турка
  • Учасник багатьох міжнародних форумів та конгресів.

Нагороди

За активну громадську діяльність Ростислава Степанівна Федак відзначена високими урядовими нагородами:

  • медаллю «За працю і звитягу»; орденом «Княгині Ольги III ступеня»; подякою від міського голови м. Києва;
  • грамотою та орденом «Поступу миру та любові» від Національної Ради Жінок України;
  • грамотами та медалями багатьох державних та громадських організацій.

ВИСНОВОК

Ця робота допомогла мені усвідомити, що пані Ростислава - педагог з великої букви, бо не шкодує ні часу, ні сну задля реалізації пріоритету - дітей і молоді. Вона має багато чеснот, розкриваючи які, переосмислюєш не тільки історію, а й роль конкретної особистості в житті держави. Я вперше замислилася над тим, чи готова буду так самовіддано й жертовно любити свою Україну, як любить її ця достойна подиву, поваги й людської пошани Жінка.

З упевненістю можу сказати’, що моя пошуково-дослідницька діяльність почалася ще тоді, коли я була ученицею 5 класу Запорізького січового колегіуму. У той час мені випала нагода працювали над історією родоводу своєї родини і чи не вперше відчути себе маленьким, але допитливим дослідником. Саме ця дослідницька робота стала моєю першою спробою участі у Міжнародному конкурсі учнівської та студентської молоді «Мій рідний край».

Випробувавши власні сили одного разу, відчувши запал від подібної наукової діяльності, під наставництвом Пєткової Ольги Василівни, вчительки української мови та літератури, я продовжила і далі досліджувати питання, які мене цікавили. За той час ми встигли відкрити таємниці знищення Великого Лугу та створення Каховського водосховища, відтворити на папері традиції побудови української хати та символіки її інтер’єру, прослідкувати творчий та науковий шлях запорізького письменника, мовознавця, лексикографа Віктора Чабаненка, долучитися до історії мистецтва створення гончарних та керамічних виробів на теренах України, розглянути питання створення та існування Церкви Святої Покрови від козацтва до сьогодення, зануритися в творчий світ заслуженого майстра народної творчості Галини Павлів.

Протягом 7 років учнівської пошукової діяльності, яка була сповнена неймовірними відкриттями, новими знайомствами та цікавими випадками, мені пощастило неодноразово здобути призові місця у відповідних номінаціях, ба навіть стати перлиною конкурсу «Мій рідний край», організаторами якого є Всеукраїнська громадська організація Союз українок. Завжди з нетерпінням очікувала на офіційне нагородження переможців, яке зазвичай відбувалося в духовній столиці України, адже ця подія завжди нагадувала мені зустріч великої родини, яку пов’язують не тільки спільні знайомі, місця, події, але й спільні ідеї, що безпосередньо стосуються розвитку демократичного суспільства, виховання патріотичної молоді, пробудження інтересу учнівства і тудентства до джерел минулого Батьківщини та пошуків шляхів успішного розвитку аніоі держави у майбутньому. Уособленням та прикладом затишку, жіночності, осві- еності, енергії із року в рік залишалася берегиня конкурсу «Мій рідний край» Рос- Аислава Федак.

Наразі я є студенткою Інституту філології Київського національного університету ім.Т. Шевченка. Нерідко під час навчального процесу, підготовці до семінарів, написанні курсових робіт я вкотре усвідомлювала яким вагомим та значущим у житті для мене став період, який пов’язаний з участю в конкурсі Союзу українок України. За той період я задавала питання і знаходила відповіді, шукала пояснень і відкривала таємниці, захоплювалась та надихалась діяльністю цікавих особистостей. Я щаслива від того, що мала змогу долучитися до подібного інтелектуального руху молоді в Україні, адже це був колосальний досвід, котрий випадає не кожному у житті. Безмежно вдячна всім організаторам конкурсу, які залучають і спонукають студентство до безперервного роз-витку себе як допитливого учня, спраглого до знань студента, справжнього дослідника і, перш за все, як свідомого громадянина своєї держави.

Прочитано 299 разів
Детальніше в цій категорії: « Феномен творчості Катерини Білокур

Останні новини

Київський обласний конкурс-відбір учасників ІІ–го Міжнародного вокального конкурсу імені Квітки Цісик

бер. 07, 2018 492
Київський обласний конкурс-відбір учасників ІІ–го Міжнародного вокального конкурсу імені…

Запрошуємо всіх шанувальників мистецтва співу, творчості Квітки Цісик

бер. 07, 2018 435
У дні 65-річного ювілею українського соловейка американського походження запрошуємо всіх…

У лютому 2018 року стартував ІІ-ий Міжнародний вокальний конкурс імені Квітки Цісик

бер. 07, 2018 315
У лютому 2018 року стартував ІІ-ий Міжнародний вокальний конкурс імені Квітки Цісик у…
Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net