Вівторок, 26 грудня 2017 10:28

Феномен творчості Катерини Білокур

Олексенко Альона,

Спеціалізована школа №1,

м. Золотоша, Черкаська область

ВСТУП

«Людина, яка відкрила для себе три невичерпні джерела: Добра, Істини, Краси - може вважати себе найбагатшою».

(Давньогрецька мудрість)

Темою даного дослідження є вивчення та аналіз життєвого шляху Катерини Білокур, малярської спадщини художниці, показ її як унікальної особистості, життєвий і творчий подвиг якої не має аналогів у світовому мистецькому світі.

Мета роботи: довести, що не звичайна, не від миру цього богданівська селянка Катерина Василівна Білокур є геній багатогранний, що її творчість - це золота сторінка в історії українського і світового мистецтва.

Матеріали дослідження можуть бути використані на уроках історії, художньої культури, образотворчого мистецтва, проведення конференцій...

Природа щедро наділила селянську жінку талантом художника, який ніколи не зраджував її, навіть у години страждань та непорозуміння. Для Катерини Білокур малювання стало потребою, вираженням її творчого духу, у ній поєднувалися водночас і художник, і мистецьке слово і це - стало кредом її життя - сповненого драматизму і героїчною боротьбою за право займатися улюбленою справою.

Катерина Василівна, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Доля розпорядилась так, що художниця та митець, яка понад усе любила матінку-природу, буде визнана після своєї смерті. Вона надихала і поетів, і малярів, і композиторів - була Музою, великою Трудівницею, завжди оберігала навколишній світ. І це її колективний портрет. Але він складається з безлічі індивідуальних портретів, які в повній мірі не вивчені, тому робота покликана черговий раз спробувати вивчити та проаналізувати малярську спадщину К. Білокур, її як особистість.

Катерина Білокур поряд з Марусею Чурай, Лесею Українкою, Марією Заньковець- кою, Соломією Крушельницькою, Оксаною Петрусенко, Марією Примаченко є глибоко національною особистістю, яка символізує Україну, її самобутню мистецьку душу, ліричний і героїчний жіночий характер, лагідну вдачу і чарівну вроду. Спливатимуть віки... Залишиться вічність, а в ній людська любов і пам’ять про величну і земну художницю Катерину Білокур.

Тернистий шлях художниці

Народилася майбутня художниця 7 грудня 1900 року в селі Богданівка (колись Полтавської, потім Черкаської, а тепер - Київської області) в день святої Великомучениці Катерини, тому й отримала відповідне ім’я. «І, як свята посестра, - пише Микола Калицький, вона невимовно страждала все життя, однак у нападах екстазу, натхнення, осяяння підносилася душею так головокружно високо, ген аж туди, де владарюють Нцше обранцям доступні гармонія і краса». Це закономірно, що вона народилася в Україні, в глухому, як сама казала, Богом забутому селі, там невиліковно пристрастилася до малювання, яке нарекла святим.

Родина Білокурів мала будинок, критий залізом, худобу, а головне - землю. У батька Василя Йосиповича, було дві з половиною десятин. Крім Катерини, в родині було двоє синів - Григорій і Павло. Катерина не отримала навіть загальної освіти, бо дід з батьком вирішили не віддавати дівчину до школи, щоб даремно не рвати чобіт і свитки. Однак, читати й писати вона все ж самотужки навчилася за подарованим кимось букварем. І посадили її за прядку - давно пора. Втім, це заняття дозволили сполучати з читанням.

Ця жінка мала честь (важку, як німб!)

Родитись в день народження століття,

В одній колисці, у одному світі,

В одній біді і не в одній війні.

Ця жінка мала честь і мала біль.

Так довго і терпляче йти до слави.

З зорі в зорю роботоньку робити,

А у ночі - свій дивний геній бавить.

Жила собі. Було, й недоїдала.

Благенький ватник. Пічка ледь жива.

Не нарікала. Мачювала. Ждала.

І - вдарив грім тих золотих фанфар!

І. Жиленко

 

Коли саме майбутня художниця почала малювати - сказати важко, але очевидно, це відбулося в дитинстві. Малювала спочатку вугіллям на клаптях полотна. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Батьки вжили невідкладних заходів: різкй й найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки. З листів К. Білокур «Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде, та коли мої рідні побачили, то заборонили, щоб я того не робила, а щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була».

В музеї К. Білокур с. Богданівки є листи спогадів художниці, в яких вона пригадує, що якось вона побачила в шкільному зошиті брата намальованого коня і собі заходилася малювати коней. Незчулася, як увесь зошит перетворився на картинки. А щоб показати братові, порозвішувала їх на печі. Та Гриць зі сльозами побіг до батька, а той побив Катрю і суворо заборонив малювати. Зберігся переказ про неабияку популярність малярських спроб 15-17 річної Катрі, навіть про її визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, власник водяного млина, був любителем - театралом. З кількома аматорами обладнав у млині сцену, такий собі «театр на воді». Поставлені Тонконогом п’єси мали неабиякий успіх у місцевих жителів. Катерину залучали до оформлення декорацій. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше й сама почала грати ролі.

З листів К. Білокур: «У тих же 20-х роках у нас був хороший драмгурток. Попиталась я в батька та матері, чи можна мені ходити в драмгурток. Позволили. Ой, як мені сподобалась робота хоч і маленького театру...».

В 1922 році Катерина прочитала в газеті про Миргородський технікум художньої кераміки. Уперше покинувши Богданівку, вирушила до Миргорода. Її багаж складався із двох малюнків, на одному був начерк дідівської хати з натури, виконані вони були не на полотні, а спеціально для цього випадку придбаному папері. Розмова в Миргороді почалася і закінчилась одним запитанням: чи є документ про закінчення семирічки? Його в Катерини не було. На малюнки навіть не глянули. Залишилася ще одна надія - перекинути малюнки через паркан у сад технікуму: раптом студенти піднімуть їх, оцінять ... Але не покликали і Катерина йде додому з Миргорода пішки. Від безвиході й відчаю Катерина рятувалася творчістю. Продовжувала малювати. І так боляче було, що до неї нікому немає діла, нікому вона не потрібна...

Великий вплив на Катерину мало подружжя Івана Григоровича та Ніни Василівни Калитів, що приїхали в Богданівну учителювати. В них вона вперше побачила «Кобзар» Шевченка, від них же дізналася, що «батько Тарас» був не лише геніальним поетом, а й визначним художником. Відтоді Шевченко став для неї взірцем на все життя.

Родина Івана та Ніни Калити створили в селі драмгурток. Батьки погодилися на участь доньки у виставах, але за умови, що це не заважатиме роботі по господарству. Тому вивчення ролей доводилося поєднувати з роботою на городі.

В 1928 році Катерина Білокур пробує вступати до Київського театрального тех-нікуму, їй хотілося здобути художню освіту. Вступивши до театрального, можна буде продовжувати малювати. Попри ретельну підготовку до цієї поїздки у технікумі розмова, так само, як і колись звелася до запитання про шкільний атестат. Настає, мабуть, найтяжчий період у житті Катерини. Особливо болісно переживає брак духовної підтримки. Мати нарікала, що дочка соромить її перед людьми, бо заміж не виходить. Один із богданівських парубків раніше залицяючись до дівчини, подарував їй букет квітів. Реакція дівчини була приголомшлива, вона йому відмовила, бо він жорстокий до квітів, адже вони - живі, їх не можна рвати.

Доведена до відчаю, в листопаді 1934 року Катерина надумала втопитися в річці Чугмак і тільки благання матері та брата змусили її вийти з крижаної води. Мати дозволила їй малювати і у будень, якщо по господарству все буде пороблено. Однак та пригода далась взнаки - застудила ноги й до кінця днів ходила з ціпком. Батьки її захоплення так і не зрозуміли, односельці пліткували, насміхалися. А вона невтомно працювала і малювання любила понад усе.

Фарби готувала з трав, цибулиння, буряка, моркви. Малювала на шматках полотна, дерев’яних дощечках. А на подаровані сільськими вчителями справжні олійні фарби мало не молилися. А їх назви - «ультрамарин», «охра», «краплак» викликали у неї почуття хвилювання, навіть обожнювання.

Якоїсь днини, не кажучи нікому й слова, вирушає Катерина до Канева на могилу Тараса Шевченка. «Як живому, розказала Шевченкові, що хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі! А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, я між ними як чужа», - писала Катерина пізніше. Її доля була схожа на його долю: «випала» зі свого середовища, яке належало за народженням, а в гідне її таланту, її духовних цінностей повноправно так і не ввійшла. Так само не зазнала і подружнього щастя, бо в молодості на заваді ставало покликання до «святого малярства», а коли прийшла світова слава - чоловіки бачили в ній унікальну художницю, а не жінку, не подругу, якою хотіла бути Катерина.

Після знайомства із співачкою Оксаною Петрусенко, картинами Білокур зацікавився полтавський будинок народної творчості. В 1951 році у Москві відбулася Декада української літератури та мистецтва, де справжньою скарбницею стала виставка народного декоративного мистецтва України. На другому поверсі павільйону в окремий розділ розмістили картини Катерини Білокур. Біля квітчастих полотен збиралися цілі натовпи та милувалися її роботами. В книзі вражень з’явилося багато відгуків з проханням влаштувати виставку картин Катерини Василівни. Ілля Еренбург кілька разів приходив до павільйону й зупинявся біля робіт художниці, цікавився, хто вона, ця чарівниця живопису, де і як живе.

На Всесвітній виставці 1954 року в Парижі три картини Катерини було включено до експозиції радянського мистецтва: «Цар-Колос», «Берізка», «Колгоспне поле». Там їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Катерину Білокур він порівняв з іншою художницею-самоучкою; представницею французького наївного малярства Серафін Луїз із Санлі.

В 1956 році Катерині Білокур присвоїли звання народної художниці УРСР. Коли ім’я цієї селянської жінки стало відомим, вона не мала як і раніше матеріальної допомоги від Художнього фонду, від відомих художників та письменників, котрим дарувала свої картини. Ніхто про неї не дбав. Після батькової смерті на плечі немолодої жінки лягло господарство і догляд за хворою матір’ю. З листа Катерини Білокур: «... Я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їхню козу, бодай вона їм здохла! - От так і проходять мої дні, та і сама хвора. Я тепер ке художник, а попелюшка».

«Богдані аські яблука» - одна з останніх робіт художниці. Весна 1961 року з усіма її квітами не принесла звичайного полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина не допомагали. На початку червня 1961 року померла 94-літня мати. Катрю Білокур, геть змучену болями, відвезли до Ягстинської районної лікарні, де 10 червня вона померла.

Лишилися ії полотна, на яких невгасимим цвітом квітнуть улюблені в народі символи української землі: калина, мальви, чорнобривці, жоржини, нагідки, кручені паничі, колосся жита-пшениці...

Пішла із життя Катерина Білокур у розквіті унікального таланту. У могилу її вклали людська байдужість і заздрість.

У селі Богданівці, «столиці» Катерини Василівни - відкрито садибу-музей ії імені. Біля хати - пам’ятник, споруджений небожем - скульптором Іваном Білокуром. Її життєпис - то як роман сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь непорозуміння, де були конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню.

Чарівниця пензля - Катерина Білокур

Катерина Білокур - плоть від плоті свого народу, воістину його славетна донька. Вона жертовно зреклась усього земного, буденного, всупереч прикрим обставинам виборювала особисте право на істину, а істинною для Катерини Білокур змалку і до останніх днів, аж до передсмертного подиху залишилася малярська творчість.

У 1934 році Катерина остаточно вирішила: «Я буду художником». Вона починає опановувати техніку живопису самотужки. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Пензлі вона робить сама - вибирає з конячого хвоста волоски однакової довжини, до кожної фарби окремий пензлик.

У 1934 році Катерина створює «Берізку» - одну із трьох картин, що зробили її ім’я відомим далеко за межами України, принесли їй всесвітню популярність. На цьому по-лотні авторка символічно зобразила власну драматичну долю: стоїть берізка красива, але безпомічна й самотня,’з обрубаним гіллям... (Не повернуто в Україну з Парижу).

Її вчителькою була жива природа. Дивлячись на матір-природу Катерина передавала її красу на свої картини. Художня манера Білокур сформувалася ще на початку 30-х років і майже незмінною залишалася в усі творчі роки. Пензлики - саморобні, тоненькі сприяли делікатному письму, мазочок на картинах рівний, деталі скурпульозно виписані, живописний шар прозорий, кольори від лесування ніби світяться. Суголосся барв на палітрі нагадувало соковитий рослинний килим, на якому виділяються голівки квігів з яскравими листочками, що зросли на благодатній українській землі. У вишуканій композиції «Квіти за тином» (1935) півонії, мальви, лілії з вологими від роси пелюстками, кручені паничі та ще безліч розмаїтих квіткових образів постають перед нами в усій своїй повноясній красі, пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання, глибини соковитого тону. Царює в цьому едемі гармонійний лад, де є місцинка кожній квіточці, усякій травинці, найменшому зеленому листочку і де усе згадане виповнюється тремтливим буттям природи, вивершується уявленням про зелену довершеність. Білокур шукає підтримки. У 1936 році послала у подарунок свою картину «Квіти»- М. Горькому, але відповіді так і не отримала.

У 1939 році Катерині Білокур виповнилося 39 років. За сільським уявленням, вона вже стара, до того ж дивачка, «одержима», що все квіточки малює. Але саме в цей рік втрутився випадок... або доля. Будучи в гостях у двоюрідної сестри з репродуктора почула українську народну пісню «Чи я в лузі не калина була?», яку виконувала Оксана Петрусенко. Пісня перевернула ії душу. Прибігши додому вона написала листа співачці на академічний театр, в якого вклала шматок полотна, на якому було намальовано кетяг калини, як ілюстрація до пісні. Співачка виявила інтерес до художниці.

Руку підтримки подали Павло Тичина та Василь Касіян, вона потрапляє під опіку Полтавського та Республіканського центрів народної творчості. Невдовзі з Полтави До Білокур приїхав художник Володимир Хитько, зачудувався її картинами. А вже в другій половині 1940 року в Полтаві було влаштовано першу персональну виставку богданівської чарівниці, а саму її відрядили на два тижні до Москви для ознайомлення з художніми музеями. Шедеври світового живопису вразили жінку. Якийсь час вона навіть не могла працювати. Однак квіти кличуть її, і вона знову малює їх, бо кращого за них для неї нічого немає у світі. Це підтверджують слова одного з її листів до мистецтвознавця Стефана Таранущенка: «А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові - моєї великої любові!».

У 1941 році Катерина створює картину «Польові квіти». Тендітні стебельця польових квітів огорнені теплим подихом літнього ранкового туману. Вони ніби випливають з його ніжних білих обіймів. У кожної квіточки неповторна голівка, що тягнеться в гору, до теплих перших сонячних променів.

Під час війни (1941-1945 рр.) художниця продовжує творити. У 1942-1943 роках створює одну з найкращих композицій «Квіти на блакитному тлі», яку дарує Київському музею Т. Шевченка. За свідченням самої художниці, у полум’ї війни загинуло 11 картин, згоріли разом з Полтавським музеєм. У 1944 році, коли щойно звільнили Україну, вона пише свій гімн красі й усепереможному життю - картину «Буйна» і «Цар Колос». У Богданівку приїздить директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він пропонує влаштувати виставку, а також купує картини Катерини Білокур для музею. Серед вдалих знахідок художниці того самого повоєнного часу - картина «Привіт урожаю» (1946), названа у стилі соціалістичної доби, в межах дозволеної словесної атрибутики. Але поза усім зовнішнім показним тематизмом таїлась одвічна селянська мудрість і тиха радість, що щедра золота осінь готує селянинові урожай, дає надію на життя без голоду.

Одна за одною створює художниця свої прославлені картини - «Декоративні квіти» (1945), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти й виноград» (1953-1958), «Хата в Богданівці» (1955), «Георгіни» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958-1959)...

Однією з найкрасивіших за своєю емоційною силою впливу і найвідоміших є картина «Цар Колос». Усе в композиції підпорядковане розкриттю тематичного вузла твору - життєдайній силі хліба, колосу. Творча думка художниці, розкута, вільна, легка, синтезувала увесь набуток знань, уявлень, сновидінь про «земний рай, достаток, при-хисток». Твір розкриває характер самої художниці - її глибоку народність, любов до рідної землі, шану до хліборобської праці.

Картина одразу стала знаменитою, та нажаль, не збереглася, недійшла до наших днів (не повернулась з виставки в Парижі 1957 року). Розуміючи значення цього твору, художниця зробила варіанти картини.

Найхарактернішими з точки зору професійного знання побудови натюрморту є «Снідання» (1950). Предмети зображення - прості й невибагливі об’єкти селянського побуту, виокремлені світлом із затемненого тла, видаються майже таємничими. У на-тюрморті панує коло пахучого житнього хліба, а на краю стола на темному тлі - загорнута в драперію скатертина. Гарячу хлібину витягли з печі, відрізали скибку, поклали поряд з мискою паруючої картоплі, редискою, огірками. Автор висловлює своє глибоке пошанування святості хліба.

Особливе місце у спадщині Білокур посідає графіка. Після відвідування Київського музею Т. Шевченка художниця зрозуміла, що малюнки олівцем - то цінність, їх називають графіка, а Катерина всі такі малюнки викидала. Графічні праці Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури. Це сприйняття баченого уже відчутне в «Портреті Софії Журби» (1940-ві рр.) намальованому олівцем, і особливо це передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці.

В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема «Багрянець осені» (1950-ті рр.), «Гай» (1955), «Осінь» (1960), «Вересень» (1956), «Напровесні» (1958). Усі вони витримані в одному стильовому ключі - з налаштованістю на «реалії», передачу психології, стану природи.

Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей XX століття художниця Катерина Білокур.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур. 9 червня 1991 року були освячені садиба, хата-музей Катерини Білокур, пам’ятники художниці роботи Івана Гончара, Івана Білокура і саму могилу у центрі села, бо ж поховали її, глибоко віруючу жінку, тридцять літ тому без священика.

І сьогодні в нашій схвильованій пам’яті історія життя і творчості Катерини Василівни - це найчистіша пісня серед пісень, який витворив наш народ упродовж багатьох віків свого волевиявлення. Воістину народна - в творчості, думках, покликанні, стверджуванні й світовій шанобливості до її Таланту.

ВИСНОВОК

Художній геній жив у душі Катерини Білокур. Немилосердною була доля до цієї незвичайної української жінки XX століття. Та на п серце зійшла така чиста просвітленість, за оду єдину мить якої можна віддати змолочену скирту літ чи навіть покласти свою неспокійну голову; дехто й за все життя не знатиме, що людина може бути ось такою, відчувати себе не результатом накопиченого багатства, а радісно вистражданим підсумком всього того, що залишив ти на цій землі.

Катерина Василівна ввійшла в українське мистецтво самобутнім стилем, найпомітнішою ознакою якого є те, що зображувані квіти були переважно ясних чи насичених яскравих кольорів. Її роботи вирізняються надзвичайною декоративністю, яскравим святковим буякням барв і разом з тим - витонченістю малюнка, віртуозністю мазка, здатного передавати найтонші відтінки кольору.

Доля народної художниці тісно й невіддільно пов’язана з рідною землею. Талант її визнаний в усьому світі, її твори полонили глядачів у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі...

Катерину Василівну без перебільшення можна назвати геніальним художником. В її картинах відбилась вся глибина і самобутність її особистості. Те, що вона пережила і передумала і для чого знайшла небувало синкретичне вираження - вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої й неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпне розмаїття людського духу.

Це прекрасно, що ми нині повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Білокур. Постать Катерини Василівни - це уособлення пристрасної віри, що Україна була і є. Проникливі слова про значимість народного мистецтва, народної культури в житті нації сказав Іван Дзюба, наголосивши: «Ми у боргу перед Катериною Білокур, бо дуже мало зробили для того, щоб якомога більше людей дізналося про унікальну творчість цієї жінки. Її спадщина засвідчує, що джерело народного генію не висохло».

Спливатимуть віки... Залишиться вічність, а в ній людська любов і пам’ять про величну і земну художницю Катерину Білокур з України.

 

 

Прочитано 17 разів

Останні новини

Презентація канадсько-українського проекту «Емігрантки»

вер. 30, 2017 156
29.09.2017 року в Золотій Залі Фонду культури України відбулася презентація…

Засідання робочої групи «Ґендерна просвіта» Громадська рада з ґендерних питань при МФО "Рівні можливості"

вер. 27, 2017 139
22 вересня у ВРУ відбулося засідання робочої групи «Ґендерна просвіта» Громадська рада з…

"Ucrania-Fest"

вер. 27, 2017 152
 Вже вдруге Національна Рада жінок України приймала участь у Міжнародному фестивалі в…

День Миру

вер. 27, 2017 161
21 вересня в Київському ліцеї "Міленіум" №318 відбулося святкування Дня Миру за участі…
Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net