Вівторок, 26 грудня 2017 10:07

Марія Шудрава - лицар бронзового хреста заслуги УПА

Харчос Анастасія,

ЗОШ І-ІІІ ст. №3 ім. Героя України Романа Точина,

м. Ходорів, Львівська обл.

Український жіночий героїзм... Упродовж багатовікової історії можемо побачити величні постаті жінок героїчного дуку, які прославляли наш народ, служили надихаючими прикладами для наступних поколінь. Своєю доброчинною діяльністю, активною працею на ниві просвітництва українка утвердила себе і свою націю. Громадський подвиг українських жінок у боротьбі за виживання української мови та народних традицій може бути прикладом для всіх жінок світу. Княгиня Ольга, Настя Лісовська (Роксолана), Олена Пчілка, Леся Українка, Олена Степанів, Ольга Басараб, Катерина Зарицька, Ірина Калинець, Атена Пашко і багато інших, котрі, як Христос, згідні були бути розп’ятими за свободу своєї Батьківщини і свій народ! Героїзмом було сповнене життя ув’язнених, вивезених у Сибір українських жінок, котрі у нелюдських умовах карались, мучились, але не каялися.

Ознайомлюючись і слухаючи на уроках складні долі українського жіноцтва, мене особливо зацікавила доля тих жінок,, які присвятили своє життя в боротьбі за долю України, працюючи в умовах підпілля. Підпільний жіночий рух у нашій місцевості загалом відомий. Я і мої ровесники шануємо і поважаємо їхні подвиги, низько схиляємо голови за ту невтомну боротьбу. Мене глибоко схвилювала доля нашої ходорівчанки Марії Шудрави, про яку я дізналася від дослідника національно - визвольних змагань на Ходорівщині - Зеновія Гориня.

Вона є однією з жінок-героїнь - українська революціонерка, учасниця підпілля ОУН-УПА, Лицар Бронзового Хреста заслуги УПА. Тісно співпрацювала з К.Зарицькою, О.Ільків, які в 40-х роках проводили велику підпільну роботу - були зв’язковими, керівниками груп підпільного Червоного Хреста.

8 липня поточного року виповнюється 70 років з дня героїчної смерті нашої землячки Марії Шудрави. її ім’я донині не було відоме нашим краянам, і тільки завдяки історикам, краєзнавцям, автору вдалося зібрати ряд документів, які засвідчують героїчний життєвий шлях цієї мужньої, неперевершеної у своїй любові до України жінки.

Марія Шудрава народилася 15 жовтня 1921 року у місті Ходорові Бібрецького повіту в сім’ї українців Михайла та Теодозії Шудравих. Батько Марії, Михайло, 1885 р.н., родом зі Станіслава (м. Івано-Франківськ), в юнацькі роки належав до організації «Сокіл». У Відні навчався на вищих студіях, отримавши диплом інженера будівництва мостів. Після цього працював у Станіславі. У 1915 році як залізничний службовець був направлений в м.Ходорів, де працював заступником начальника залізничного депо. В період листопадового чину 1918-19 рр., в час постою начальної команди штабу УГА в м. Ходорові, надавав активну допомогу у формуванні та відправці поїздів з добровольцями і стрільцями Галицької армії на передову лінію фронту, за що по приходу поляків був арештований і перебував під слідством. Тільки завдяки клопотанню керівництва залізниці був звільнений як фахівець високої кваліфікації. Працюючи у Ходорові, Михайло познайомився з Теодозією Дубоньовською, уродженкою с.Вовчатич, з якою обвінчався в 1919 році. В 1921 році в них народилась донька Марія, наша майбутня героїня. У 1930 та 1933 роках народились, відповідно, Любомира та Мирослава. Мати, Теодозія Антонівна, 1900 р.н., походила з української патріотичної сім’ї, багато років була членом товариства Союзу українок.

Під час спорудження в м. Ходорові нової греко-католицької церкви свв. Косми та Дем’яна (1922-1937 рр.) сім’я Шудравих офірувала не тільки кошти на будову храму, але й робила доброчинні покупки церковного інвентаря, вітражних вікон та дверей.

Марія та її сестри з дитячих років виховувались батьками в Божих чеснотах, у любові до свого народу, краю, до української землі. В 1928 р., як тільки сповнилось Марії сім років, батьки віддали її до нововідкритої початкової української «Рідної школи». Після її закінчення Марія продовжує навчання в семикласній школі в м.Ходорові. Завершивши навчання в 1935 р., вона вступає у польську гімназію м. Львова. Із розповідей

Надії Ковалишин, уродженки м.Ходорова, Миколи Гулея, політв’язня більшовицьких таборів, дізнаємось про сім’ю Шудравих таке: «Батьки та діти Шудравих були глибоко віруючою та патріотичною сім’єю».

Із спогадів учасника національно-визвольних змагань Миколи Гулея

«З Марією Шудравою я зустрівся на Ходорівській станиці УПА. Серед питань, які розв’язувались на нараді основним було, як надати допомогу пораненим повстанцям. Пізніше я звернув увагу на молоду дівчину в одязі медичної сестри - це була п.Марія Шудрава з Ходорова, яка разом з Анною Вернер із с.Отиневичі опікувались молодими хлопцями, що одержали поранення в боротьбі із ворогом і їх готували до перевезення у Бібрській район.

В погляді Марії я побачив милосердя, яке вона проявляла до поранених.

Я запитав, чи не боїться вона вночі перевозити поранених в такий складний час.

І вона сміливо відповіла, що за Україну треба боротись, а не думати чи будеш живий чи мертвий. Це була смілива відповідь патріотки, - українки, яка присвятила своє життя для народу, для України.

Після цієї зустрічі ми більше не бачились. Марія перейшла на нелегальне становище у Яворівщині. Згадуючи ці складні повстанські дні до сьогодні у нас сивочолих учасників УПА стоїть образ молодої жінки, матері із посивілими скронями і ясним світлим поглядом в очах».

Марія в час гімназійного навчання товаришувала з гімназистом Ходорівської гімназії, співучнем по початковій школі Миколою Балуком, 1922 р.н., уродженцем с. Городища Королівського. Це був юнак з нової генерації молодих українських патріотів, який в той час організував та очолював руханкове спортивне товариство «Сокіл», а в 1942 р., в час відновлення Української Державності, проводив з юнацтвом військові вишколи, та, на жаль, загинув в час переслідування німцями членів ОУН у 1944 році. Тому можна стверджувати, що уже в той час, в період гімназійного навчання, близьке оточення друзів Марії формувало її революційний світогляд. Близькими товаришками її в той час були Калинець Рома, Любинецька Ольга, Геваницька Ірина, в майбутньому дружина провідника ОУН Львівського краю Дмитра Слюзаря («Золотаря»), які стали учасниками української революції.

З приходом перших совітів у 1939 р. Марія поступає на учительську роботу в с. Молодинче Ходорівського району. На той час директором цієї школи працював її добрий знайомий, уродженець м. Ходорова Юрій Севілло. Він походив з інтелігентної сім’ї, його батько за польського правління працював начальником пошти в Ходорові. Зустрічаючись з Марією в щоденній роботі, Юрій глибоко пізнав її характер та за короткий час щиро покохав, а в другій половині 1940-го запропонував стати його дружиною. Марія дала згоду. Провівши державну реєстрацію одруження, молодята, незважаючи на свою учительську роботу при правлінні більшовиків, бажали отримати і Боже благословення у шлюбі, тому батьки через знайомого дяка у м. Жидачеві домовились зі священиком, який таємно провів обряд вінчання молодих. В квітні 1941 р. Юрія призвали до червоної армії. З початком Другої світової війни Юрій воює на передовій лінії фронту, і вже незабаром родина отримала повідомлення, що Юрій Севілло конту-жений, а згодом пропав безвісти. А 26 листопада 1941 р. Марія народила сина, якого в честь батька назвала Юрієм.

За німецької окупації Марія працює перекладачем у німецькій управі залізничного управління в м. Ходорові. Мабуть, її робота на той час неабияк зацікавила керівників підпілля ОУН, оскільки мати свою людину в німецькому оточенні та на такій важливій станції було великою удачею Служби безпеки. Хто залучив Марію в ряди ОУН, сьогодні достеменно невідомо, але зі слів живої учасниці визвольних змагань Анни Гулей (Вернер), 1925 р.н., члена ОУН з 1940 р., жительки Городища Королівського, ді-знаємося: «Після закінчення торговельної школи в Рогатині в 1943 році я повернулась у рідне село Отиневичі. Ось тоді наприкінці літа 1943 р. і познайомив мене з Марією провідник ОУН Василь Костик («Дніпровський»). Він сказав, що працюватиму з цією товаришкою, її підпільна кличка «Женя». Після того ми «Дніпровим» були направлені в с.Калинівку, де протягом місяця разом з тридцятьма дівчатами проходила фахові курси медсестер. Лікарів-викладачів було декілька, між ними була дочка священика з Ліщина Ірина Козак («Лада»). Дівчата на курсах були не тільки з наших околиць. Одна, з якою мені довелось працювати на Бібреччині, була з Романіва на псевдо «Стефа». Після закінчення медичних курсів нас з Марією направили в Новострілищанський район. Дислокувались ми у с. Жабокряки (Квітневе). Я підпорядкувалась «Жені», через неї проходило дуже багато естафет. Зі Львова до нас надходили медикаменти і нижня білизна, які ми відправляли в основному у Станіславську область. (Імовірно, що в той період саме «Женя» була референтом Українського червоного хреста в Бібрецькому повіті). Але в цей час уже і в наших теренах були поранені повстанці, яких розміщували в с. Любешка. Ми з Марією часто перебували там, допомагаючи пораненим. Лікували повстанців лікарі-євреї, які працювали в підпіллі. Пам’ятаю, восени 1943 року я з «Женею» перебувала у Старих Стрілищах, де ми були учасниками велелюдного похорону одного з повстанців, що загинув від німецької кулі. Ми з «Женею» несли вінок. Українського воїна було поховано як героя з усіма почестями. На час похорону були виставлені застави зі сторони Нових Стрілищ, щоби запобігти наїзду німців. Ранньою весною, в березні 1944 р., я отримала нове призначення і відійшла на Бібреччину в с.Підгородище, де в подальшому працювала з підпільницею «Стефою», а «Женю» перевели в невідомі мені терени. Тоді наші повстанські дороги розійшлися. Я знала, що вона з Ходорова, проживала по вулиці Стрийській. «Женя» була високого зросту, струнка, гарна на вроду, русява, з короткою стрижкою, за характером наполеглива та принципова».

Про повстанські будні «Жені» згадує стрілець відділу «Петренка» куреня «Переяслави» Микола Кунанець, «Тріска», що описано в т.1 «Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців»: «Наша сотня була шпитальна, в нас були санітарки і лікарі, санітарні фіри. Якщо хтось з інших сотень був поранений, то передавали його до нас. Санітарками були «Женя», «Ліда», що потім загинула в криївці.

Із розповіді сестри Мирослави: «Батькам було добре відомо про підпільну діяльність їхньої дочки Марії. Вони важко переносили розлуку, переживаючи за її життя та здоров’я, бо усвідомлювали, наскільки був небезпечним шлях, обраний Марією. З трьох років вони виховували її сина Юрасика, а в 1944 р. через сусідку паспортистку-росіянку, з якою були в добрих стосунках, виробили метрику і усиновили його як свою дитину. Батькам також було відоме одне з місць перебування Марії в підпіллі, тому через відповідні зв’язки було домовлено про декілька зустрічей, куди сестра Любомира возила до Марії на побачення її синочка Юрія. Ці зустрічі відбувались у селі Годиня Мостиського району, шо межувало з Яворівщиною, в сім’ї Вовка, де Марія перебувала на підпільній квартирі. Чоловік був тутешній, а дружина родом з Югославії. Вони мали велику пасіку. Іноді, при крайній необхідності, Марія приїздила до батьків у Ходорів, але це було вкрай рідко, бо на кожному кроці їй загрожувала небезпека. Так сталося під час однієї з поїздок, яка ледь не коштувала Марії якщо не життя, то тюремного ув’язнення, - продовжує Мирослава. - Поїзд, в якому зі Львова до Ходорова виїхала Марія, був зупинений та оточений бійцями внутрішніх військ і почалась перевірка документів, яких в неї не було. Ситуація була вкрай складна, та Марія не розгубилась, спрацювали її розум, освіченість й холоднокровність, і це допомогло оминути небезпеку. Вона запримітила військового, який сидів на плацкарті, не вагаючись підійшла до нього, сіла поряд і почала розмову. Співрозмовник привітно відізвався. Та й як можна було відмовитись від спілкування з такою вродливою і привітною співрозмовницею. Виявилось, що співрозмовника звати Дмитро, він теж їде в Ходорів, а служить в гарнізоні внутрішніх військ, що дислокується по вулиці Стрийській, неподалік від дому її батьків.

Коли прийшла черга перевірки документів, військовий пред’явив свої, а Марію назвав своєю нареченою і що вона слідує за ним. Так на цей раз небезпека оминула Марію. Приїхавши додому, вона розповіла про пригоду батькам, після цього мати не один раз носила у гарнізон їжу Дмитрові, який виявився за національністю білорусом. Декілька разів він заходив до батьків та цікавився Марією. їхні доброзичливі стосунки зберігались і після демобілізації Дмитра, коли він повернувся на батьківщину і навіть одружився. Декілька разів від приїздив до батьків Марії та привозив в дарунок вишивки своєї дружини. Про діяльність Марії йому нічого не було відомо, батьки стверджували, що вона працює і проживає у Львові. А тим часом Марія - «Женя» продовжувала діяти в підпіллі на території Яворівщини до 1947 року.

8 липня 1947 р. під час облави Судововишнянського і Кравецького райвідділів МГБ спільно з солдатами 332-го стрілецького полку внутрішніх військ МГБ «Женя» загинула. У безвихідній ситуації вона підірвалася гранатою на господарстві Єфросини Дутко на хуторі Ставки села Арламівська Воля. Тоді загинули ще один підпільник і двадцятирічний син господині Іван Дутко. Невдовзі полягла і її подруга Анеля Мокляк - «Іскра». Це сталося 22 липня 1947 р. біля с.Наконечне-1, на цвинтарі якого вона і похована.

Що стосується батьків Марії, то, мабуть, при усіх окупаційних властях вони через свою проукраїнську позицію вважалися неблагонадійними. Чи це було в 19-му році за Польщі, чи як прийшли перші совіти, які відверто заявили: «Граджанін Шудравий, ми б вас давно вислали на білі ведмеді, та ваша праця і ваш розум необхідні тут радянській владі». В 1945 році за доносом «доброзичливців» його викликали в НКВД, щоби з’ясувати, як в такого старшого віку чоловіка може бути п’ятирічне дитя. В 1947 році органи МГБ арештовують молодшу дочку Любомиру, студентку університету ім. Івана Франка. Якимось чином було перехоплено чи виявлено лист Марії до сестри Любомири. Любомира перебувала в слідчому ізоляторі у Львові, її жорстоко допитували, поламавши пальці на руках. Та як не старались емгебісти, їм не вдалося встановити, що Марія це «Женя» і вона сестра Любомири. Любомира витримала все, ні в чому не признавшись. Вийшовши на волю з-під слідства, вона протягом року переховувалась то в Івано-Франківську в родини, то в Мостиському районі в сім’ї Вовк, де раніше переховувалась і Марія, то в добрих знайомих в Стрию. Як тільки все заспокоїлося, Любомира поновилась в університеті і, закінчивши його, працювала на викладацькій роботі в поліграфічному інституті у м.Львові.

Син Марії - Юрій виховувався дідусем і бабусею до повноліття як рідний син. Після закінчення десятирічки вчився в Стрийському сільськогосподарському технікумі, по закінченні якого продовжив навчання у Львівському поліграфічному інституті і як фахівець був направлений в м.Уфу. Деякий час працював керівником башкирського видавництва, потім переїхав до Львова, де працював інженером на заводі «Райдуга». 31 липня 2000 року Юрій Шудравий передчасно помер від важкої хвороби. Батько Марії пішов із життя на 83-му році, 1967 року, мати - на дев’яностому році, 1989 року. Усе своє життя батьки тримали в таємниці інформацію про те, що їхня дочка Марія перебу-вала в підпіллі ОУН - УПА. Про її смерть батьків було повідомлено в 1947 році. Мати оплакувала смерть дочки так, щоби ніхто не бачив, навіть чорну хустину одягала хіба що вночі, під час сну.

З інтерв’ю п.Мирослави Решетило, ознайомившись із матеріалами про М.Шудраву, я дізналась що в нашому місті живе її сестра і вирішила попроситися до неї на розмову.

Пані Мирослава радо погодилась зустрітись. І ось ми сидимо в світлій гарно прибраній кімнаті: старша поважна сивоволоса пані і я учениця Ходорівської ЗОШ І-ІІІ ст.№3 імені Героя України Романа Точина. Попри різницю у віці ми зразу знайшли тему для розмови.

Я: Як Ви проводили свої дитячі роки?

п.Мирослава: Ми були звичайні діти. Ми з Марією - ровесниці, а сестра Любомира старша. Були дитячі забави ляльками, школи, артистки - все це, що приваблює дітей.

Я: Хто більше з батьків займався вихованням?

п.Мирослава: Мама була домогосподарка і більше звертала увагу на справи домашні. А от приналежність до українства, до нації, до подій, що відбувалися в той час - героєм був у нас батько. Саме від нього у нас зародився той дух гордості за Україну і боротьби за неї.

Я: Чи відчувався вплив батька на дальшу долю кожної з дочок?

п.Мирослава: Ніякого тиску на погляди і переконання не було. Ми вибрали дорогу в життя самі: я залишилася при батьках у Ходорові, Марія пішла у підпілля, старша сестра вибрала науку.

Я: Знаходячись у Яворівщині чи мала п.Марія можливість приїжджати в Ходорів, побачитись із сином?

п.Мирослава: Такої можливості не було. Вам не зрозуміти тих складних часів - і тому родина не хотіла викликати як кажуть «вовка з лісу». Син жив з народження у нас. Бабуся і дідусь були мамою і татом. Він був слухняним хлопчиком і всі казали, що у нас Юрко особлива дитина. Коли старша сестра їхала провідати Марію, брала його із собою. А повернувшись, він з теплим вогником в очах розказував, яка добра, ласкава і ніжна цьоця Маруся. І довго-довго тішився дитячими «витребеньками» (всякі недорогі дерев’яні іграшки). А вже в зрілому віці, коли дізнався хто була його мама - гордився нею.

Подякувавши за інтерв’ю, побажавши здоров’я та мирних сонячних днів ми попро-щались як давні добрі знайомі.

Після тих буремних днів виросло не одне покоління, і навіть тепер, на 26-му році української незалежності, на жаль, багато справжніх героїв є безіменними, залишаються невідомими їхні звитяжні діла та прагнення. Сьогодні відкрита ще одна героїчна сторінка боротьби наших земляків за право вільно жити на своїй землі. Символічним є те, що героїнею оповіді є жінка, одна з небагатьох активних підпільниць, які ще за життя були представлені до високих нагород. Наказом ВО «Буг» ч.21 від 5 вересня 1946 р. «Женя» і «Оксана» відзначені Бронзовим Хрестом і заслуги УПА.

Героїзм і самовідданість, готовність до самопожертви є актуальними і для наших сучасників, які з 2014 року продовжують захищати незалежність і цілісність нашої Батьківщини.

Ця робота мене зацікавила героїзмом, прагненням до кращого життя, до волі. Кажуть, що доля людини в руках самої людини. Ніхто не зможе змінити її життя, окрім неї самої. Особисто я вважаю на прикладі Марії Шудрави, що людина справді може власноруч змінювати свою долю. Праця ж тільки вдосконалює людину, робить її кращою. Також варто пам’ятати й про те, що людина - творець свого щастя. Тільки дуже вольова й сильна особистість, така як Марія може кардинально змінити власне життя раз і назавжди. Сила волі, характер, цілеспрямованість були притаманні їй, адже без цього ані кроку уперед. Лише вольова людина здатна серйозно вплинути на своє життя, змінити його на краще. Взагалі свобода дає людині дуже багато переваг. Вона змінює людину, окрилює, підносить її душу. Свобода прикрашає людину. Саме тому дуже важливо самому для себе створювати таку свободу, і тоді прийдуть зміни, прийдуть в той час, коли їх зовсім не чекаєш, що допомогло Марії Шудрави стати героїнею усіх часів в історії України.

Прочитано 395 разів

Останні новини

За сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив (Слабин)

жовт. 31, 2018 65
Проект Удосконалення сфери охорони здоров'я та соціалізації сільського населення…

За сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив (Пильне)

жовт. 31, 2018 64
Проект Удосконалення сфери охорони здоров'я та соціалізації сільського населення…

За сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив (Жидиничі)

жовт. 31, 2018 64
Проект Удосконалення сфери охорони здоров'я та соціалізації сільського населення…

 За сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив (Жеведь)

жовт. 31, 2018 58
Проект Удосконалення сфери охорони здоров'я та соціалізації сільського населення…
Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net